Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » История » Аналітична історія України
Аналітична історія України - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Аналітична історія України

Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:

У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року.
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
1 ... 142 143 144 145 146 147 148 149 150 ... 548
Перейти на страницу:

I як війська Великоросійські од сильного й несподіваного нападу Шведів на місці бою не встояли, а, замішавшись, побігли, то Государ сам, зібравши й влаштувавши їх, як раніше, виставив поза фронтом і з флангів Малоросійських Козаків із суворим наказом рубати шаблями й колоти списами всіх тих, хто підчас бою подасться назад, не милуючи нікого, ні самого його, Государя, якщо западе він у тую слабість. Поновлений бій увінчався найліпшим успіхом і повною перемогою.

(Iсторія Русів, Київ, 1991, с. 261)

Пізнавальну силу цього короткого опису – важко переоцінити. Бо тут, можливо, ми бачимо народження тiєї плідної практики, яка принесла згодом стільки користі доблесному “російському оружію” – практики “заградотрядов”. Практики, яка значною мірою забезпечила перемогу й у “Вєлікой Отєчєствєнной”; бо дурні німці нерозсудливо кидали свої відбірні частини на вирішення самих тяжких завдань, а розумні росіяни – навпаки, берегли їх. Навіщо? – а от: тримали їх позаду наступаючих, гарантуючи їм стовідсоткову смерть в разі відступу; в той час, як мужньо наступаючим – можна було ще на щось сподіватись. Схоже по всьому, що й цей винахід “для пользи народной”, – зіходить ще до “вєлікого рєформатора”.

А з цієї нагоди є й усі підстави вітати “Малоросійських Козаків” на “вєлікорусской службє”, зачинателів цієї великої справи.

* * *

Однак, що там трапилося того липневого дня (8 липня 1709) під Полтавою, з російських джерел важко зрозуміти: як звичайно, суцільна “вікторія” та жодної інформації.

П. Р. Маґочі пише про від 22 до 28 тисяч солдат зі шведського боку, та про десь 40 тисяч у Пєтра I, разом із козаками–зрадниками. Враховуючи якість військ, – співвідношення аж ніяк не катастрофічне. Iван Виговський під Конотопом розбив московитів з меншими силами; щоправда, з ним були татари. Козаки–зрадники, то зрадники, та про таку потолоч і писати не варто, але – де ж були на той час козаки Мазепи? – чому вони ніяк не відзначились під Полтавою?

Чи, хіба ота звичка (жива і досі) – пнутися все пересидіти водночас виглядаючи тим часом, від кого можна більше хапнути? Тоді можна сказати, що вона підвела Україну принаймні на триста років уперед.

Пишуть, що приблизно в цей самий час десь там тинявся й Кость Гордієнко, якого не запідозрити в любовi до Москви, та ніби аж із 15 тисячами запорожців. То, що ж вони на той час поробляли? Адже, ті 15 тисяч кінних запорожців були в силах, як не вирубати впінь усі 40 тисяч піших московських грабіжників, то принаймні розігнати.

Бо ж отой Пєтр I військовим генієм ніяк не був, як би там не розливався солов’єм Пушкін із його “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”. Поґотів не був ним і колишнiй крадій з московського базару, а нині “свєтлєйшій князь” – Сашка Мєншіков.

Уявiмо собі на мить неможливе, не до уяви: що от весь український нарід одночасно повстав, – куди би поділася ота армія дрібного базарного крадійка Мєншікова, новоявленого московського військового генія? – та тут і жодного шведа не було би потрібно. Але…

Не повірили добрі українські люди шведському королеві, не повірили гетьману Мазепі, – повірили брехні завідомих покидьків, “непримиримих ворогів усіх народів світу”. Що ж, все й отримали, на що розраховували.

Отже… що тут сказати? – виходу, як бачимо, – не було. Бо, з трьох сусідніх країн, – одна панська, друга басурманська. Та лише третя, хоч і з найгірших у світі, та зате своя, православна, єдиновірна.

А проста думка про те, щоб спираючись на допомогу далеких шведів, що так вчасно прийшли – ніби з неба упали, – відбитись і від нахабних єдиновірців та зажити окремо, у своїй хаті своєю правдою, – так і не влізла у козацькі голови; мабуть, що за своїми масштабами.

* * *

I – наостаннє. Якою ж це ницою худобою треба було бути, щоби не помститися за Батурин?! – за вирізане впінь кацапами населення міста? От цього, напевно, не припустилися би наші предки: ні кимеріяни, ні скити; ні ґоти, ні гуни. Бо всі вони вірили непорушно у велику (як не головну) істину світу – помста є єдиною матір’ю справедливості.

Деякі підстави для ліпшого розуміння ситуації дають нам ті зміни, що зайшли з часів Хмельницького та Виговського. То були свої гетьмани, прийняті народом, та – як такі, – схвалювані або критиковані ним. Мазепа двадцять років пробув московським управителем України, бо для царя Пєтра він був гетьман України, перепрошую – Малоросії, а для народу – звичайним намісником царя; та таким, мабуть, і полишився в очах народу. На відміну від попередників, він ніколи не відзначався військовими перемогами, ба – навіть знаючи цю свою слабкість – свідомо уникав особистої участі у якихось там військових підприємствах. Своєю людиною, зате, був у старшині, яку сподобився іще більше відокремити від народу, виособив іще більше. Та до того ще постійно пнувся прикартати або знищити Січ, в якій, як і його московські покровителі, – вбачав “гніздо бунтів”. Та, не яких–небудь, а найгірших – які могли йому пошкодити в очах царя.

1 ... 142 143 144 145 146 147 148 149 150 ... 548
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)