Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Спересердя надто рвучко відсунувшись від стола, Григорій підвівся.
— Даруйте, генерале, мені треба зателефонувати. Сподіваюсь, ви ще не підете?
— А? Що? — сіпнувся Воронов, наче прокинувшись зі сну. Зрозумівши врешті, в чому річ, він махнув рукою. — Так, так, трохи посиджу. Хай їй грець, цій погоді, не хочеться й носа висовувати на вулицю.
Григорій і справді зателефонував у агентство, попередив, що затримається. Вертаючись, він уповільнив крок біля дверей, що відокремлювали підсобне приміщення від залу.
Крізь верхні дверні скельця йому добре було видно Воронова. Той схилився над газетою.
Щоб не сполохати старого, Григорій завернув до туалету, повільно вимив руки, пригладив біля тьмяного трюмо й без того гладко зачесане волосся. З дзеркала на нього дивилося стомлене обличчя. Він ніби вперше побачив дві глибоких зморшки над переніссям, посріблені скроні. Дорого йому коштували два повоєнних роки! Думка ця майнула, не збудивши жалю. Він відчував себе більш зрілим для борні, а за набутий досвід завжди доводиться сплачувати. Не так страшно, коли ризикуєш сам; а от коли справа стосується інших, як оце зараз Домантовича…
Коли Григорій повернувся, Воронов відразу підвівся.
— Довгенько ж ви розмовляли! А мені спали на думку свої справи, дещо невідкладне. Збирався уже йти не попрощавшись. І раптом стало шкода. Уявив, як ви злякаєтесь, побачивши, що я зник. Ще подумаєте — побіг до Думбрайта на розправу. Або до Шлітсена, щоб вислужитися. Адже ви розбовкали мені таке, що мали тримати за зубами, прикусивши язика. Я дуже вам вдячний, Фред! Ви непоганий хлопець, стали б і зовсім путящим, якби позбулися дурної німецької пихатості. Втім, ви поставились прихильно до дідугана, а це вже дещо означає. Так само, як і ваше ставлення до Ірене. Можливо, виховуючись у Росії, ви щось почерпнули і від слов’янської добросердечності? Га, Фред? Та не дивіться на мене вовком, я ж жартую! Ну якого дідька ви образились?
— Згадав вашу добросердечність, генерале. Щось я не помічав, щоб ви дуже полюбляли своїх ближніх.
— А що в мене залишилось від росіянина? Як ви сказали, саме прізвище, та, може, ще нахил покуражитись наостанку. О, ви ще почуєте про старого Ворона! Таке їм утну…
— Шкода, що при цьому не буде мене. Сьогодні чи завтра виїду, а коли повернуся, і сам не знаю.
Вони довго прощалися. Генерал спочатку посмутнів, потім його охопило екзальтоване збудження і він знов і знов нахвалявся морально знищити Думбрайта, покепкувати з нього так, що той вік не забуде. Його розпирало бажання поділитися з Шульцем своїм задумом, та обережність взяла гору, Воронов споважнів. Лише, так би мовити, під завісу, коли Шульц уже був біля виходу, він ще раз голосно гукнув:
— Вони хотіли позбутися Ворона? Що ж, так воно й буде. Тільки я піду сам. Гучно хряпнувши дверима!
На далекій околиці, де кам’яне громаддя міста, наразившись на ліси і озера, розсипалося самотніми будиночками, збочувалась з автостради неширока смуга бетону. При з’їзді на неї, обабіч, впадало в очі чорно-жовте попередження: «Privat», і дорогу від стовпа до стовпа перетинала біла лінія, визначаючи межі приватних володінь. Пірнувши в ліс і вигнувшись на двох-трьох поворотах, дорога закінчувалась біля масивної брами, що, наче щільно застебнута пряжка, стягувала пасок високої огорожі. Ділянка, схована за нею, для цієї лісистої місцевості здавалася дивно пустельною: жодного дерева, навіть кущика.
Зведені тут котеджі і довгі одноповерхові бараки, криті гофрованим залізом, розташовано так, що вся територія проглядається наскрізь.
Посеред одного з бараків ось уже кілька хвилин майже непорушно стояв Думбрайт. На його квадратному обличчі з важкою нижньою щелепою вперше сьогодні з’явився вираз зацікавленості.
— Скільки вони паряться в оцих духовках? — запитав він, глянувши на свого супутника.
— Шість годин, містер Думбрайт, — відповів Шлітсен, звірившись з своїм годинником.
З двох високих, у зріст людини, вузьких металевих пеналів долинали монотонні, пронизливі дзвінки. Не встигав один звук, багатократно відбившись від голих стін великого приміщення, остаточно ущухнути, як на зміну йому вихоплювався новий дзвінок, неприємний і гучний. Час від часу, порушуючи цю монотонність, металеві двері одного з пеналів здригалися і з нього долинав зойк. Зрозуміти, що кричала людина, замкнена в пеналі, було важко, бо зойки поглинались черговим потужним дзвінком. Від кабін пашіло.