Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Реванші бувають різні. Може, він схоче підняти свої акції, викривши того, хто намовляв його на такий крок, тобто вас, капітане?
— А я не намовлятиму, просто спрямую його думку в потрібному нам напрямку.
Вони ще довго сперечалися, зважували, прикидали і врешті прийшли до компромісного рішення: Григорій спробує промацати генерала, а полковник тим часом відшукає в архіві аналогічну справу і подбає, щоб особа, яка прийшла з повинною, виступила у пресі. Відштовхнувшись від цього матеріалу, можна буде почати вирішальну розмову з Вороновим.
Газета з таким виступом ось уже третій день лежить у Григорія в кишені. Стримуючи нетерпіння, він навмисне два ранки не заглядав до кав’ярні. Старий, з усього видно, звик, що вони снідають разом, йому не вистачатиме звичного співрозмовника. Ех, Воронов, бідолаха Воронов, позбавлений рідного гнізда! Не все людяне в твоїй душі остаточно вмерло. Під попелом спалених мостів ще жевріють жаринки, що печуть твоє сумління.
З каламутного неба сиплеться лапатий сніг упереміш із дощем. Мокра маса налипає на вітрове скло, «двірники» ледве її розсувають. Це дратує. До різі в очах доводиться напружувати зір, щоб не наскочити на іншу машину чи котрогось з перехожих.
Григорій ніколи не зупиняв машини біля кав’ярні,— залишав її десь на підступах до місця своїх зустрічей з Вороновим, на одній з бічних вулиць чи завулків. Сьогодні він зупинив її ще далі. Хотілося пройтися, щоб відсвіжилася голова, ослабилося нервове напруження, викликане їздою майже наосліп. І справді, ледве він пірнув у снігову круговерть, як повернулася впевненість у собі, з’явилась якась особлива легкість рухів. Дощ зовсім ущух, сніг став легшим, кружляв у повітрі великими білими метеликами, перш ніж упасти на землю.
До кав’ярні Григорій прийшов заліплений снігом, зате радісно збуджений — утому мов рукою зняло. Скидаючи верхній одяг у невеликій гардеробній, він ще здаля, крізь відчинені в зал двері, побачив на звичному місці знайому постать. Генерал сидів у пальті, тепер занадто для нього широкому, і був схожий на великого хворого птаха з настовбурченим пір’ям. Як ніколи, йому пасувало зараз прізвисько, одержане в школі під Фігерасом. Справді, Ворон! Старий, наїжений, з гострим видовженим дзьобом, що ось-ось розтулиться, аби хрипко каркнути, а може, й боляче вщипнути простягнуту руку.
Побачивши Фреда, він не змінив пози, не повернув голови, лише блимнув у його бік одним оком, скоріше сердитим, ніж привітним.
— А, знайшлася пропажа! — буркнув Воронов застудженим голосом і раптом щосили гаркнув, звертаючись до кельнера: — Ей, кави! Та гарячої, чорт забирай, а не тепленької бурди! — Голос його гучно прокотився по порожньому в цей час приміщенню, та на останніх нотах зірвався, заключні слова речення нагадували рипіння немащеного воза. Піднявши руку до горла, генерал поставив долоню ребром — ситий, мовляв, усім по заставки. Потім прохрипів: — Ось де сидить у мене ваш Берлін з його клятим кліматом! Ліпить, ліпить казна-що замість снігу!
— А я люблю перший сніг. В Росії я навчився любити зиму.
— Свят-свят-свят… Перший німець, від кого таке почув! Ні, тільки вдуматися: німець і вихваляє зиму! Не кажіть такого хоч прилюдно, вас же четвертують!
— Не забувайте, на Східному фронті я майже не був, з генералом Морозом не встиг познайомитись, як інші мої співвітчизники. А те, що я бачив…
— Бачити мало, треба відчути, а для цього ви, німці, ще мало каші з’їли. Ех, трійка, вкатана дорога, неозорий простір куди не глянь! Коні не мчать — летять, сніг зривається з-під копит, мов іскри, і навколо теж усе іскриться, немов міняться на білому убрусі дрібні діаманти. Вітер обпікає обличчя, у вухах свистить, груди розширюються, наче ти вже не звичайна людина, а велетень, здатний вмістити в себе і дорогу, і небо, і неосяжність простору, і ліс, що ген бовваніє на виднокрузі… М-да… Не бачити мені цього, не відчути бодай ще один раз. Знаєте… — Воронов урвав мову, бо знову закашлявся, надсадно, наче бухкаючи в бочку.