Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Я вважав за свій обов’язок вас попередити, — озвався нарешті Григорій стримано і холодно. — Раджу бути обачливим… До речі, Нунке мені розповідав, ніби Думбрайт знову взявся за реорганізацію. В якій мірі це стосуватиметься вас?
— На мене дивляться, як на півпокійника, тому зовсім не чіпають. От іншим зараз непереливки. Особливо Домантовичу — його та ще радиста, що з Латвії, тримають під постійним наглядом. Під різними приводами обом фактично забороняється вихід за межі школи. Дурна політика! Ніби провали наших агентів для керівників школи — первина.
Григорій замислився, потім упевнено кинув:
— Не така дурна, як ви гадаєте. Особливо щодо Домантовича. Так, так, не дивуйтесь! Я б уже давно поставив його в умови найжорстокішого контролю. Погляньте на цей опус! Я випадково купив газету в східній зоні… Ось тут, на третій сторінці,— стояк на три колонки… Якийсь Єпіфанов прилюдно засуджує своє минуле, — а нагрішив він, треба сказати, чимало! — і закликає своїх земляків, які відмовилися повернутись на Батьківщину, побороти свій страх перед покаранням, прийти з повинного і таке інше. Соловейком заливається, змальовуючи гуманність Радянської влади в ставленні до тих, хто щиро покаявся, хто хоче спокутувати свою провину. Йому, бачте, простили всі давні гріхи, дали можливість працювати. Як ви гадаєте, може вплинути такий матеріал на людину складу Домантовича, котрий подався до Власова з дурної голови, з легковажності, з сліпої довіри до свого генерала? Кожна людина тужить за краєм, де народилась, як би вона з цим від самої себе не ховалась. Я, може, більш ніж хто це розумію, бо переконався на власному досвіді, що чужина назавжди лишається чужиною, в якій ти можеш бути тільки прислужником, цілком залежним від волі тих, кому ти взявся служити… Я навмисне зберіг цю газету, щоб показати Нунке. У нас досить своїх людей, на них ми повинні робити ставку, а не на найманців.
— Ви забуваєте: я теж росіянин, — криво посміхнувся Воронов.
— Пробачте, певно, я надто поспішно узагальнив. Таких, як ви, мої слова не стосуються. Що у вас лишилося від росіянина? Російське прізвище, тільки й усього! Міцно осівши в Німеччині, ви зробили вибір. Найкращий з усіх можливих, бо тільки ми, німці, здатні перебудувати світ. І хай перша спроба вийшла невдалою, але ми набули досвід. Вдруге нас уже не здолають. Росія вичерпала себе в надлюдському зусиллі. Є перемоги, які обертаються поразкою. Для Росії розгром Німеччини став Пірровою перемогою. І тепер, коли від росіян відсахнулись їх колишні союзники…
— Вони придбали нових, причому в безпосередньому сусідстві з вами. Це не заокеанський дядечко… Якщо вже Німеччина розкололася навпіл…
— І ви вірите, що так довго триватиме?
— Вірю, не вірю… яке це має значення! Я не пнусь у далекоглядні політики, начхати мені на їхні прогнози! Волію сприймати факти такими, як вони є. А факти свідчать проти вас, мій молодий і досить наївний друже! Розколошматили вас? Розколошматили! Вщент! До цурки! Беззастережно капітулювали? Ось факти. А що буде далі, побачимо. Якщо не я, то ви. Тільки з приязні до вас, раджу: не заколисуйте себе маренням про якесь особливе покликання німецької нації. Не до лиця вам оця пиха. Тікайте світ за очі від думбрайтів, нунке, шлітсенів. Хай вони прогнозують. А ви просто втішайтесь самою можливістю жити. Знайдіть собі подругу, народіть з нею купу дітей, до сьомого поту на них працюйте. У цих звичайних радощах і полягає сенс життя, байдуже, ким ти народився: німцем чи французом, росіянином чи англійцем.
Розмова розтягувалась і знову збочилась, газета сиротливо лежала на столі — Воронов, здавалося, про неї забув, так і не прочитавши рекомендованого матеріалу. Невже старий настільки збайдужів? Або не хоче виказати перед стороннім своєї цікавості? Адже щось промайнуло в його очах, коли зайшла мова про виступ Єпіфанова… Так, промайнуло, а потім інтерес згас, Григорій сам пригасив його, завівши дурну суперечку. Він навмисне говорив шаблонними фразами, за якими ховалося цілковите убозтво думки, щоб збудити у Воронова протест проти того середовища, в якому той мусив обертатися, зачепити національну гордість. А вийшов пшик. Полум’я, що спалахнуло, замість роздмухатися, почало пригасати, лишаючи по собі чадний дим. От і сидить тепер старий, наче очманілий, і незрозуміло, що коїться в його душі… Може, й нічого. Сидить, перетравлює сніданок, прислухається, чи не почнуться кольки в печінці. Шкіряний мішок з замкнутою системою, як він сам про себе сказав!