Франческа. Володарка офіцерського жетона

— Та я у нього зараз цілий апельсин запущу!

— І не шкода?

— Цього Тафериматеа? Не шкода!

Ми з Франческою витріщилися на роздратовану японку.

— Кого?! Джой, хто це?!

— Тафериматеа — це бог вітру в маорі. Такий же безголовий і дурний, як і Колін!

— Коліне, твоя робота? — гмикнув я, склавши руки на грудях.

— Клянуся, Джорджіо, я ніколи не читав їй лекцій із міфології маорі!

— Авжеж не читав, дурню. Сама прочитала! Я ж повинна знати, з ким працюю!

— Коліне, а ти добре знаєш мову маорі?

— Я виріс у Нью-Плімуті, мої названі батьки — маорі, і вони говорять на діалекті фанґануї.

— Тобто ти мову знаєш досконало?

— Взагалі-то фанґануї — моя рідна мова.

— Але ж ти, м-м-м… Caucasian[72]?!

— Та хоч монгол, пробач, Джорджіо. В якій мові тебе змалечку виховали, тим ти й будеш.

— Я зрозуміла, що працюю із Тафериматеа.

— А я, Джой, зрозумів, що працюю з онна-бугейся! — не залишився в боргу новозеландець.

— Коліне, а це хто?!

— Це, Франческо, жінка-самурай.

— Я не самурай, а просто виросла на околицях Сан-Дієґо. Після моїх районів вам Бронкс здасться Санта-Барбарою.

— Так, стоп. Прекрасно! Готуємося до зміни! — я вирішив припинити веселу розмову, бо вже пора було встановлювати зв’язок із Г’юстоном.

— А Джорджіо зануда!

— Так, я зануда. Усе це весело, але в нас через десять хвилин зміна.

— Джой, Коліне, я вам щось скажу. Джорджіо мені колись розповідав, що в них, бурят-монголів, є народний герой — Будамшуу[73]! — хитро поглядаючи на мене, сказала моя дорога напарниця.

— О, камон.

— І цей Будамшуу — брехун, хитрун, реготун і великий любитель на дурняк попоїсти й випити! — Франческа з виглядом знавця тицьнула пальцем у мій бік.

— І що з того? Чому ти проводиш паралелі між мною і Будамшуу?

— Тому що народні герої — це відображення настроїв і природи самого народу!

— Ага! І це мені говорить сицилійка! Та ваш Джуфа[74] — такий самий, як Будамшуу!

— О, Джорджіо, розкажи!

— Авжеж, Коліне, розкажу. Іде якось Джуфа з млина додому, несе мішок борошна. Важкий, зараза. Набридло йому нести, взяв та й висипав те борошно прямо на дорозі. Приходить додому, а мати питає: «А де борошно?» А Джуфа: «Я віддав його вітрові, він же швидший за мене, я думав, він принесе борошно раніше».

Колін і Джой зареготали. Франческа вмить запустила в мене апельсиновою шкуринкою. Я ухилився, шкуринка полетіла далі, в напрямку входу, і влучила прямо… у полковника Вескотта!

— Кадети, відставити вогонь по командирові! — гаркнув полковник, знімаючи шкуринку зі своєї зачіски. Хоч короткий офіцерський «їжак» складно було назвати зачіскою.

— Полковнику! — радісно закричала Франческа.

— Господи, Френкі! — старший офіцер Баррел, ворушачи вусами, викотився зі свого скляного боксу.

— Сер, радий вітати, сер! — старий вояка Баррел ніколи не забував про субординацію і виструнчився перед старшим за званням.