Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Прийшов збуджений Карличек. Доповідає все, що з'ясував:
— Довелося-таки добре попотіти! Криштоф вміє влаштовуватись. Мешкає у адвокатської вдови, квартира якої складається з чотирьох кімнат. Центральне опалення. Там ще троє пожильців. Проте, на мій погляд, лише пан Криштоф користується її особливою довірою.
Тепер про інше. Офіційний достаток Криштофа невеликий. Вдова підгодовує його. Крім того, він і досі займається розшуком. Часто приймає одвідувачів, кудись зникає на кілька днів. До всіх, хто ходить до нього, вдова вже звикла. Спокійно одчиняє їм двері.
— Хто тобі все це розповів?
— Вона сама, — з гордістю каже Карличек. — Криштоф зараз у Празі, і ми видали себе за клієнтів її пожильця. Вона повірила. Криштоф повернеться завтра або по-завтрьому.
— Куди він поїхав?
— Цього ніхто не знає. В четвер його викличуть до суду — як свідка.
— Розшук, перевірка чи якісь свідчення?
— Нічого подібного, — махає рукою Карличек. — Криштоф їхав у таксі, і їхня машина потрапила в аварію. Обкрутилася на льоду і вдарила п'ятитонку. Із кузова вантажника стирчали якісь залізні прути. Один із них розбив переднє скло й проколов на смерть таксиста. Жонатий. Має двох дорослих дітей. Жахливо, еге ж?
— Так, — киваю я.
Бачу, Що Карличек ще не все сказав. Мовчки чекаю.
— Позаду шофера сидів Криштоф і ще якийсь пан. Їх навіть не зачепило.
— Де тобі сповістили ці подробиці?
— В автоінспекції.
— Чому?
— Позаду шофера, крім Криштофа, сидів ще якийсь
пан…
— Ти вже казав.
— Ну от. До місця аварії підбігло декілька чоловік. Криштоф і той, інший, вийшли з машини…
— І тепер їх викликають як свідків?
— Лише Криштофа.
Я втратив терпець:
— Точніше, Карличек, що ви плутаєте!
— Одну хвилинку. Той, другий, кажуть, заявив: «Я не їжджу в таксі, щоб не запізнюватись. Пішки завжди надійніше». І після цього щез у натовпі. Криштоф зостався один.
— Ну й що?
— А те, що другого пана ніхто не знає.
— Навіть Криштоф?
Карличек киває.
— Навіть Криштоф.
Він пояснив, що на зупинці стояло лише одно таксі, і вони довго сперечались, хто з них поїде. Потім погодились їхати разом.
— Ти вважаєш, що вони знайомі?
— Так, — загадково всміхається Карличек. — Певен, що Криштоф добре його знає і не хоче цього виказати.
— На бога, Карличек, чому ти так вважаєш?
— Тому, — сміється він, — що я не певен, що отой пан не Людвик Лебрун.
Я не витримую:
— Ти що, навіжений!
— Чому? — питає мій помічник. — Що ж тут несподіваного?
— Так, так. Краще б ти зайнявся розшуками телефонного абонента 29 511.
Я починаю гортати папери на столі, вдаючи, що мене такі розмови більше не цікавлять. Раптом чую, як Карличек б'є себе рукою по лобі.
— Ну, що там іще? — питаю байдуже.
— Який же я недотепа! — виголошує Карличек. — Забув повідомити, що номер того таксі Р-29 511…
Я ледве стримався, щоб теж не ляснути себе по лобі. Та не слід гарячитись! Може, той номер має зовсім інше значення?
Так, є над чим помізкувати! Хоч я людина доволі врівноважена, але, признаюсь, звістка Карличка заставила шалено заколотитися моє серце. Адже такий збіг номерів телефону й авто не міг бути випадковим. Запис у телефонній книзі Марти Вальтерової, так старанно витертий, мабуть, і є номером таксі, повідомлений їй телефоном. Марта Вальтерова — донька Лебруна, якого, в свою чергу, добре знає Давид Криштоф. Останній виявляється попутником незнайомого пана, що їде в таксі, номер якого записує в своїй телефонній книзі шпигунка Вальтерова… Так, цей клубок не легко буде розплутати!
Ну, що ж! Хтось надіслав мені листа із натяком, що ключ до таємниці знаходиться в шкатулці Марти Вальтерової. Чи не нагадує це часом дитячу гру в хованки? Вашек Небеський думає, що в тій шкатулці під сигаретами ховали якісь папери. Цей лист теж наголошує на цьому. Проте на ньому не виявлено жодного відбитку пальців, що свідчить про надзвичайну обережність кореспондента. Спеціалісти твердять, що листа надруковано на звичайній канцелярській машинці, і радять шукати її в громадських конторах. Ми, звичайно, знайшли ту машинку. Але на ній теж — жодного сліду. Мабуть, той чоловік мав на руках гумові рукавички.
Знову невдача! Зрозуміло, що я залишив там свою людину — хай передруковує «Трьох мушкетерів» або щось інше, — на той випадок, якщо «кореспондент» знову захоче написати листа про шкатулку…