Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Увійшов Василь. Він приніс пляшку горілки (на всяку оказію припасену) та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув і запакав швидко цигарку та ніяково, ніби йому чогось соромно стало, засовався на лаві. Вичував, мабуть, інстинктом (і разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то на нього облаву робиться, намагався щось ніби протестувати:
— Та… знаєте… Воно якось… Це зовсім того… — а, все-таки… — І не знаходить слів, щоб висловитись.
— Вже вибачайте, — каже Матвій. — Баби моєї немає дома, а вона те все припекла б, може, смаженю яку б…
— О, що ви, що! Господи! Та й цього доволі. Для такого гостя… Господи…
— У нас гості не дуже пороги оббивають…
— Звісно, на хуторі…
— Ну, так заживайте… — і Матвій дебелою, порепаною, мозолистою рукою підсовує гостеві чарку… Підсовує незграбно. Чарку налив щиро (від щирого серця), горілка переливається і хлюпається на настільник…
— Еее, — протестує Григорчук. — Еее, дядьку Матвію… Так не годиться. Первий хазяїн…
— Ні. Я чоловік тверезий, — розводить руками господар. І при цьому головою та виразом обличчя намагається пояснити, який то він «чоловік тверезий». А вираз страждальний, відразливий, ніби та горілка вже в його роті та горлі пече смертельно.
— Повірте, — каже, — що не можу. Тридцять літ не п'ю. Парубкував, не пив… От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'єм. Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусіде, і все… та закусіть. От уже й вечір незабаром. Шкода, що старої немає…
— Ну, — згоджується Григорчук. — Як не можна, то не можна. Є такі характери. Не приймає, і годі… Так, дайбоздоров'я!..
— Пийте на здоров'я.
Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповідаючи, що «давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зійшлись було»… лівою рукою витер свої рідкі рижуваті вуса, а тоді аж за одним хилом перелляв чарку в рот. Скривився — жахливо, головою похитав і здорово крякнув.
— Міцна каналія… — сказав.
— Ну, то ще й на другу ногу, просю… — говорить Матвій…
— Ее, тоді вже й додому не долізу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
— І щоб то… Від одної чарки? Ну, годі… Випийте. А як і заночувати. Діти малі за вами не плачуть, а місце у нас знайдеться. Ось хутко й стара вернеться… Ну, на здоров'ячко… Випийте…
Увесь цей час Григорчук чекав і не піддавався, хоча йому, мабуть, більше хотілося закусити неприємний горілчаний смак, ніж випити. Одначе все-таки випив ще одну чарку, а тоді щойно закусив, похваливши, розуміється, добре старе салисько.
Матвій же все поривається спомини свої оповідати. При тому підкраює та підкраює хліба, сала, підсовує огірки.
— Так ото, знаєте, куме… — невідомо, чому Матвій назвав Григорчука кумом, — оті ото чехи… Вони нас ограбували, так… Але вони нас і розуму навчили. От ми тепер бідкаємось, де воно худобу пасти… Але коли ще я був пастухом, то отам, де тепер такі розкішні колонії з садами та хмельницями, все одні ліси а пустарі були. Попасу для худоби… Куди не кинь оком, ліс, галява, знов ліс… Вовки одні панували. Дерево ж яке було! Хто його з'їв, то просто диво дивне… А все сталося за чотири десятки літ… Але ви їжте… Вечір уже хутко. Не церемоньтесь… А щоб то було, приміром, мойому батькові там на Тимошівщині захопити десяток-другий десятин, коли сам «управляющий» графині Андрейової казав, бувало: «Антон! Купуйте землю. Зробим гешефт. Не прийдеться вам більше, як по десятці… Їйбо»… — «Го, — каже батько. — На чорта мені та земля. Я й своїй не дам ради». Тьху, бодай тебе нечиста мати взяла. І то не бий… А що він мав «теї своєї»? Дванадцять не сповна наділу після панщини, на які вже було їх трьох братів. Мій же батько мав сам чотирьох хлопів. Один з дядьків помер, один довго льокаєм у пана Сангушки «состояв», а на старість паню якусь приволік, фраків усяких, лакованих штиблєтів, годинників з ланцюжками і відкраяв половину грунту. Думав, пануватиме… Еге… Допанувався. Хутко штиблєти на постоли зміняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу «муль» жере в скрині… А не бійсь, різун його-ма… Не бійсь, не прикупив замість фраків зайвої десятини… Тепер діти його чавляться, як оселедці в бочці… От які то наші батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже панщина занадто їх забила… Нема в нашій Росєї порядку. Нема й не було… Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дістав той «наділ», то так і заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох полишив. Не дурно ми, дітвора, й голодувати мусіли. Беріть, беріть… частуйтеся… Ще чарочку. Бог, звісно, тройцю любить… Ну, сусіде… Прошу, прошу…