Гра престолів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: АСТ
- ISBN: 978-5-17-060391-6, 978-5-271-36259-0
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гра престолів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Паланкін зупинили біля воріт. Завіси грубо відкинув один з охоронців будинку. Він мав мідний колір шкіри і темні мигдалеві очі дотракійця, але жодної волосини на обличчі, зате на голові — спижевого шолома Неблазних зі шпичаком на маківці. Охоронець обвів їх холодними очима, магістрат Іліріо прогарчав йому щось незугарною дотракійською говіркою, той відповів нею ж і махнув рукою крізь браму.
Дані помітила, що брат вчепився у руків’я позиченого меча і на вигляд став наляканий не менше, ніж вона.
— Нахабний євнух, — пробурмотів Візерис під ніс. Тим часом паланкін в’їхав до брами обійстя, і магістрат Іліріо проспівав солодким голосом:
— Сьогодні вночі на бенкеті буде багато поважних людей, а такі люди зазвичай мають ворогів. Хал зобов’язаний захищати своїх гостей, а з-поміж них — вас першого, ваша милість. Без сумніву, за вашу голову Узурпатор дав би гарні гроші.
— О так, — похмуро відповів Візерис. — Він уже пробував, Іліріо, кажу вам. Його посіпаки нишпорять за нами усюди. Я — останній дракон, і він не зможе спати спокійно, доки я живий.
Паланкін сповільнив рух і зупинився. Завіси було відкинуто, і невільник допоміг Даянерис вийти. Вона помітила, що той мав на собі звичайний спижевий нашийник. Слідом виліз її брат, усе ще вчепившись у руків’я меча. Аби поставити на ноги магістрата Іліріо, знадобилося двоє міцних пахолків.
Усередині будинку повітря було напоєне пахощами прянощів: кориці, солодкого лимону, вогнеперцю. Їх провели через передпокій, де мозаїкою з кольорового скла були викладені картини Лиха Валірії, а вздовж стін горіли масляні чавунні ліхтарі. Під аркою з переплетеного кам’яного листя євнух проспівав про їхнє прибуття високим приємним голосом:
— Візерис із дому Таргарієн, Третій тако наречений, король андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелитель і на Державі господар! Сестра його, Даянерис Буреродна, принцеса Дракон-Каменя! Вельмишановний Іліріо Мопатіс, магістрат вільного міста Пентоса, який має честь приймати у себе його королівську милість!
Вони пройшли мимо євнуха до внутрішнього двору, порослого блідим плющем і оточеного колонадою. Місячне світло фарбувало листя у різні відтінки кості та срібла. Різноманітні гості походжали двором, і серед них чимало дотракійських ватажків. Дебелі чолов’яги з брунатно-червоною шкірою мали обвислі вуса, перехоплені металевими кільцями, і чорне волосся, змащене олією, заплетене у коси та обвішане дзвіночками. Проте були й інші: брави та сердюки з Пентоса, Миру і Тироша, якийсь червоний жрець, ще товщий за Іліріо, волохаті люди з Порту Ібен, князьки з Літніх островів, що мали чорну, мов ніч, шкіру. Дані зачудовано витріщалася на них… поки не зрозуміла, зненацька злякавшись, що вона тут єдина жінка.
Іліріо зашепотів до них:
— Оті троє — Дрогові кревноїзники, онде вони. Біля стовпа стоїть хал Моро зі своїм сином Рогоро. Чоловік із зеленою бородою — брат архонта Тирошу, а позаду нього стоїть лицар Джораг Мормонт.
Останнє ім’я привернуло увагу Даянерис.
— Справжній лицар?
— Справжнісінький, — посміхнувся у бороду Іліріо. — Його помазав сімома єлеями сам верховний септон.
— Що він тут робить? — ляпнула вона, не подумавши.
— Узурпатор хотів стяти йому голову, — відповів Іліріо, — за дрібну провину. Він продав спійманих лісокрадів тирошійському людоловові замість віддати їх до Нічної Варти. Якесь безглузде в них законодавство. Людина має робити зі своїм майном все, що забажає.
— Я бажаю побалакати з паном лицарем Джорагом цього ж вечора, — сказав її брат. Дані зрозуміла, що дивиться на лицаря з цікавістю. Він був немолодий — добряче за сорок, лисуватий, але досі дужий та спритний. Замість шовку і бавовни він був вдягнений у вовну та шкіру, мав на собі темно-зеленого жупана з вигаптуваною на грудях подобою чорного ведмедя на задніх лапах.
Вона все ще розглядала дивного чоловіка зі своєї невідомої батьківщини, коли магістрат Іліріо поклав їй вологу руку на голе плече.
— Онде, люба принцесо, — прошепотів він, — сам хал власною особою.
Дані воліла б втекти і заховатися, але на неї дивився брат, і вона знала, що як йому не потрафить, то розбудить дракона. Хвилюючись, вона повернулася і нарешті побачила чоловіка, який мав, за надіями Візериса, посвататися до неї ще цієї ночі.
В неї відразу майнула думка, що служниця недалеко відступила від правди. Хал Дрого був вищий на голову за будь-кого у палаті, та водночас рухався легко і спритно, мов пантера у звіринці Іліріо. Віком хал був молодший, ніж вона очікувала — років хіба що зо тридцять. Шкіра його скидалася кольором на вилощену мідь; золоті та спижеві кільця прикрашали товсті вуса.