Гра престолів

— Та земля — одвіку наша за родоводом, і хоч віднята в нас зрадою, та все ж наша і тільки наша, назавжди! Не можна красти в дракона, о ні, не можна! Дракон пам’ятає усе.

Можливо, дракон пам’ятав усе, але Дані не могла згадати геть нічого. Вона ніколи не бачила тієї землі, яку брат називав їхньою, тієї величезної держави за вузьким морем. Місця, які він називав — Кастерлі-на-Скелі та Соколине Гніздо, Вирій та Долина Арин, Дорн та Острів Ликів — були для неї пустими словами. Коли вони втекли з Король-Берега від наступу війська Узурпатора, навіть Візерис був восьмирічним хлопчиком, а Дані ще тільки зародилася у материному череві.

І все ж Дані інколи малювала собі в уяві, як усе було насправді — так часто брат переповідав їй ті самі історії. Опівнічна втеча на Дракон-Камінь, тремтливе місячне світло на чорних вітрилах корабля. Її брат Раегар б’ється з Узурпатором у скривавлених водах Тризуба і вмирає там за кохану жінку. Плюндрування Король-Берега князями, яких Візерис звав хортами Узурпатора — Ланістером і Старком. Принцеса Елія Дорнійська благає про милосердя, але спадкоємця Раегара виривають з її рук і вбивають у неї на очах. Начищені черепи останніх драконів дивляться сліпими очима зі стін престольної палати, як Крулеріз перетинає батькові горлянку золотим мечем.

Вона народилася на Дракон-Камені через дев’ять місяців після втечі, поки жорстокий літній шторм намагався розшматувати острівну твердиню на клапті. Казали, що жахливішого шторму доти ще в світі не бачили. Він побив флот Таргарієнів на тріски просто на припоні. Велетенські кам’яні брили відривало від парапетів та балюстрад і жбурляло у пінні води вузького моря. Даніна мати померла, народжуючи її, за що Візерис сестрі так і не пробачив.

Вона не пам’ятала і Дракон-Каменя. Звідти вони теж втекли — якраз перед тим, як брат Узурпатора рушив на них зі своїм новозбудованим флотом. До того часу від колись їхнього Семицарства в них лишився самий Дракон-Камінь, старовинний стіл їхнього дому. Та й то ненадовго. Залога вже наготувалася продати їх Узурпаторові, але якось уночі лицар Вілем Даррі і четверо вірних трону людей увірвалися до дитячої та вкрали їх обох разом з мамкою-годувальницею, а тоді підняли вітрила під покровом темряви до безпечного браавоського берега.

Хоча й нечітко, та вона пам’ятала пана Вілема — схожого на ведмедя сивого здорованя, який хворим і напівсліпим ревів накази зі свого смертного одра. Служники тремтіли перед ним із жаху, але до Дані він завжди був лагідний. Він називав її «маленька принцеса», інколи «моя шляхетна пані», а руки в нього були м’які, як стара вичинена шкіра. Він уже не піднявся з тієї постелі. Сморід хвороби — гарячий, вологий, солодкувато-гидкий — стояв навколо нього вдень і вночі. Тоді вони жили в Браавосі, у великому будинку з червоними дверима. Дані мала там власну кімнату з лимонним деревом за вікном. Щойно пан Вілем помер, служники вкрали усі їхні не надто великі гроші, а тому їх скоро випхали з того будинку. Дані плакала, коли червоні двері зачинялися за нею назавжди.