Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Дещо заспокоєний, але все ще напружений, Славко йде до себе.
Ми ж знову сідаємо за Біблію.
Дивна річ. До цього часу в деталях пам'ятаю всю хронологію тої ночі, у якій слова видовжувалися в смисли, враження, візії дня наступного і ніби готували нас до чогось позаматеріального. У деталях пам'ятаю враження від розмови з Олегом і… якесь паралельне інфлюенцне звучання татового голосу. Слова трансформувалися в емоції, незбагненні й невисловлені відчуття, які сповнювали абсолютною певністю, що все вдасться. Цю присутність відчував і Олег, хоча ми цей дивний стан із ним ніколи не обговорювали. Певною мірою саме ці нічні візії за читанням Біблії пояснюють несподівану й майже неймовірну витримку кожного з нас наступного дня: наша певність успіху була майже абсолютною, що, певне, неабияк дивувало й дратувало державних служок.
Біблію читали майже до світанку. Зараз мені здається, що це була до кінця не усвідомлена внутрішня самопідготовка, медитація, до якої долучався всепроникний голос. У півдрімоті запитав Олега:
— Ти чув?
— Так…
І більше — ні слова.
Ранком 17 листопада, примусивши себе щось кинути до рота, ми виїхали на цвинтар села Борісово. Їхати години дві-три. Дорогою забрали міліціонера Матьякубова, який мав дивитися, аби ми не вчинили чогось лихого. Потім до нас підсів хтось у цивільному.
— Якщо нам заборонять провадити ексгумацію, я оголошу голодівку на центральній площі Чусового, — каже Олег, який знає про Стуса лише з розповідей свого брата, Юрка Покальчука. Останній був свідком на весіллі моїх батьків, а 1980-го так і не наважився зустрітися зі Стусом: на нього чекала поїздка до Латинської Америки, та й, зрештою, як заявишся після десяти років не-зустрічей до фактично чужої тобі людини?
— А я залишуся тут, — відповідаю Олегові. — Звідси поїду лише з татом…
Їдемо далі.
У Пєрьмі тим часом сягав свого апогею добре зрежисований фарс.
Володимир Шовкошитний зміг забрати труни зі спецкомбінату лише о 9.15 ранку 17 листопада. Готові були лише дві. Третю довелося доробляти синам Тихого, бо хтось жорстоко побив майстра, який робив труни.
Машина з дорогоцінним вантажем виїхала в напрямку села Борісово, але шлях її виявився аж надто звивистим і нервовим:
«Близько десятої на КПП за містом нас зупинили, — згадує В. Шовкошитний. — Цей КПП мав, мабуть, стратегічне значення, бо чергували тут три капітани (хто з водіїв таке бачив?!), старшина, та ще й у „Жигулях“ № 78—85 ПМ сидів чоловік у синьому трико з лампасами.
Спочатку перевіряли путівку, потім рульовий механізм — виявили, що він несправний, затим примусили відкрити спідометр — пломби на місці. Я вийшов з кабіни. Водій показав на зовнішнє праве колесо ззаду, — спущене. Поки морочились із кермом, „самоспустились“ інші двоє коліс праворуч. Замість переднього колеса поставили запасне. Ліві задні колеса поділили на обидва боки, вийшло — по одному цілому й одному пробитому на борт. На годиннику — за двадцять дванадцята. Їхати ще чотири з половиною години. О чотирнадцятій нас чекають на цвинтарі. Два капітани перевіряють рульовий механізм — люфт, кажуть, є (хто бачив радянську вантажівку без того люфта?). Знову йдемо в КПП. (Той, у трико з лампасами, там). Капітан Чернава запитує по рації, що з Чусовим. Йому відповідають, що машина виїхала вчора з Пєрьмі за авіаційним бензином (цистерна з ним стоїть на кузові), у путівці вказано — різний вантаж, і у водія є довідка, що замовник машини — Спілка письменників УРСР. Знову показую трьом капітанам (а передусім, „синьому трико“) всі свої довідки, посвідчення; знову розповідаю, що домовини чекають на цвинтарі, що завтра ми маємо здати їх на літак, що літак замовлено, що в Києві чекають рідні, чекають різні служби, що то святе діло, що…
Водій пише пояснювальну. Чернява читає, схвалює.
— Усе. Ми їдемо! — кажу.
Три капітани й старшина дивляться на „синє трико“ з лампасами (таке трико запам'ятовується!) — дозволу немає.
— А ви знаєте, — раптом каже один із капітанів, — що ви підозрюєтесь у вчиненні дорожньо-транспортної пригоди?
— ?!!
— Постраждав хлопчик.
— А чи був хлопчик?! — лагідно запитую. — До речі, де і коли це сталося?
Капітани на мить зашарілись, а потім той, що повідомив нам про злочин, знайшовся: