Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
— На Героїв Хасану!
І то було мудро: іншої дороги з міста нема.
— Вам доведеться проїхати до Свердловського райвідділу ДАІ, — каже капітан, — там уже чекає слідчий.
— Передайте, — не стримуюсь, — що без адвоката я пошлю того слідчого…
Сідаємо в машину. Вісім зірочок із двадцяти чотирьох сідають у „Жигулі“, поруч —„трико“. Починають гріти двигун — хвилина, три, п'ять. На сьомій підхожу до машини.
Кажу „трико“, що в КДБ обіцяли мені допомагати. Мовчать обоє.
Дуже довго їдемо до райвідділу. Капітан з „трико“ — позаду. Конвой… Готуюсь оголосити голодівку протесту…
Заходимо до кабінету начальника райвідділу ДАІ.
— Товаришу капітан! Що там з Чусовим? — запитує „наш“ капітан.
— Команда „відбій“, — чесні очі капітана-керівника забігали по кабінету, шукаючи точки опори. — Ми змушені вибачитись перед вами. Сталася помилка — номер машини той, а серія інша…
От бачите, як усе благополучно вирішилось! — щаслива усмішка осяяла обличчя „нашого“ капітана, руки попливли догори.
— Я вам це казав ще на КПП!
— Прийміть наші вибачення! — Знову капітан-керівник»[57].
Так на машині з пробитими «трико» шинами водій Сідоров і письменник Шовкошитний вирушили розбитими дорогами до Пєрьмі й далі до Борісово, бо, як сказав пізніше водій, «очевидно, не злі це були люди, коли ті падли начальники так стараються не дати їх поховати».
Проте група, що знаходилася на цвинтарі, нічого цього ще не знала.
Попри попередню домовленість, голову сільради знайти не вдалося, і наш автобус приїхав на цвинтар без нього.
Очі засліпли від чистого білого снігового килиму, побитого в багатьох місцях слідами птахів і звірів. Справа від дороги — цвинтар. Горло стиснуте спазмом сліз, яких несила стримати. Відеокамера Валери Павлова в'їлася в спину — він хоче зафільмувати «історичний» кадр. А мене душать сльози. Вчора, лише вчора, я чув, тату, твій голос, а сьогодні, сьогодні на нас чекає зустріч. Чомусь певен, що все буде саме так. Я — не найкращий син. То правда, але ж і ти — не найліпший батько. Павлов забігає з камерою наперед, і я змушений сховатися в невеличкому ліску, так і не дійшовши до могил батька й Литвина: чужі люди не мають бачити моїх сліз.
За якісь півгодини спазми відпускають, і з набухлими очима та готовністю до всього я таки підхожу до могил. Коліна м'яко опускаються в мокрий, приємний на доторк сніг. Поталанило — відлунює в голові — копати буде легко, земля не промерзла, а в Києві у день вильоту мороз сягав п'ятнадцяти ступенів…
Коліна швидко мокріють від затишного, майже теплого снігу. Дуло камер розстрілює впритул, а мені так не хочеться бачити тут нікого чужого, мені так треба бодай трішки побути самому… Я прошу всіх відійти й на хвилину залишаюся на татовій могилці сам.
Далі все нагадувало сповільнені кадри кіна.
Матьякубов заборонив починати розкопувати могили, поки не будуть привезені цинкові труни і не буде якогось папірця від його керівництва.
— Говори, говори, — думав я, але вголос промовив. — Добре, повернемося до Чусового за дозволом.
О 12-й В. Чернілевський, В. Ґурдзан, В. Павлов і я сіли до автобуса, аби повернутися до Чусового — доля зіграла з нами черговий жарт: Олег залишився на цвинтарі, мені ж довелося повертатися.
У райцентрі, усупереч найгіршим думкам і прогнозам, усе вирішилося просто: дозволили розкопувати могили, але не виймати з них домовини до прибуття трун.
Коли повернулися на цвинтар, Олег Покальчук уже почав розкопувати батькову могилу: не знаю, що казав і чи казав йому Матьякубов, але фізично перешкоджати, зважаючи на Олегову статуру, мєнт не наважився.
Привезений нами дозвіл зняв напругу, хоча за якийсь час до міліціонера, що таки з'їздив перевірити, чи не обдурили його, додалося кілька цивільних.
Поки Олег, до якого почергово приєднувалися решта учасників експедиції, розкопував могилу Василя Стуса, я з Василем Ґурдзаном почав копати могилу Юрія Литвина. Коротка молитва. Швидше запозичені, аніж власні, ритуальні попльовування на руки, — і лопата м'яко та легко пронизує снігову ковдру і входить у таємничу могильну плоть. Усупереч внутрішнім побоюванням копалося спокійно та легко, мерзлий ґрунт не заважав, а фізична робота дозволяла абстраґуватися від психологічної напруги та невизначености обставин: коли будуть (і чи будуть?) труни?
Час до часу підходили типи:
57
Володимир Шовкошитний. «Народе мій, до тебе я ще верну…» — С. 9.