Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
І хоча всі необхідні документи були зібрані, певности в досягненні бажаного не було.
Попередня заборона гнітила, хоча вражала рішучість людей, поміж яких добре знали, хто такий Василь Стус, лише Василь Овсієнко, Василь Ґурдзан і, може, я. Інші летіли доторкнутися історії.
Цього разу підготовчу роботу зі збирання документів було проведено на рівні. 20 жовтня 1989 року Володимир Шовкошитний укотре телефонував до Чусового і вкотре натикався на стіну «неприсутности»:
«Головного лікаря санепідемстанції В. В. Дивдіна на роботі нема. Його заступник і керівник епідвідділу вперто переконують, що ситуація складна. (О, нас тут пам'ятають!). Мовляв, дизентерія плюс вірусний гепатит.
За домовленістю надсилаю від імени першого секретаря правління Спілки кінематографістів України Михайла Бєлікова телеграму керівникові Пєрьмської обласної санепідемстанції Шаклеїну та його заступникові Лузіну (напередодні Лузін телефоном повідомив С. Чернілевському, що в області все спокійно). І ось 24 жовтня — телеграма-відповідь: „Епідобстановка Чусовському районі поточного року благополучна. Пєрьмська облсанепідстанція Заст. головного лікаря Лузін“.
Телеграма обнадійлива, але… Про всяк випадок „озброюємося“ листом на ім'я того таки директора БВО ЖКГ В. В. Казанцева:
„У Спілці кінематографістів УРСР знімається фільм „Василь Стус. Тернова дорога“ про видатного поета України.
У зв'язку з рішенням сім'ї перепоховати батька і чоловіка, знімальна група включила цей епізод до свого фільму.
Прошу повідомити про можливість перепоховання праху В. С. Стуса й забезпечення цієї акції комунгоспом м. Чусового на 2—3 або на 15—18 листопада цього року.
Перший секретар СК УРСР, народний депутат СРСР М. О. Бєліков“.
Такий собі депутатський запит керівникові районного комунгоспу. Однак поштою відсилати цей документ не наважились. Вирішено було, що повезу його особисто. А ще дійшли думки не зчиняти галасу перед Жовтневими святами[47] й домовилися про перепоховання на 15—18 листопада.
Отож, 7 листопада вирушаю до Москви, сподіваючись іще заручитися підтримкою правління Спілки письменників. Віталій Крикуненко, консультант з української літератури, поставився з розумінням, і до Пєрьмі я вже летів зі спілчанським листом виконкомові Чусовської районної Ради народних депутатів.
„Секретаріат правління Спілки письменників СРСР просить сприяти письменникові В. Шовкошитному, рідним поетів В. Стуса та Ю. Литвина у вирішенні питання про перепоховання праху письменників на їхній батьківщині.
Секретар правління СП СРСР Ю. Т. Грибов“.
„Святе діло!“ — сказав на прощання Грибов.
А мені було гірко. Гірко за те, що доводиться оббивати пороги, випрошувати, виклянчувати»[48].
Володя Шовкошитний очікував нас в аеропорту Пєрьмі.
Ми ж, маючи на руках десять квитків, десятого члена групи так і не дочекалися.
Хвилин за 10–15 до закінчення реєстрації я з Бориспільського аеропорту зателефонував до Євгена Пронюка:
— Добридень, пане Євгене. Це Дмитро Стус. Закінчується реєстрація пасажирів, а людини від Товариства репресованих немає. Невже не можна було попросити чоловіка, аби він не запізнився бодай сюди?..
— Дмитре, розумієш, — у нас справді немає людей, а тут — листівки, прапори, транспорт. Комусь треба зайнятися організацією приїзду людей з областей. Ми вирішили, що вам ліпше просто здати квиток, і на ці гроші найняти когось безпосередньо в Пєрьмі…
Я дослухав цю тираду, немов у тумані. Певної миті здалося, що земля хитнулася під ногами, і мене на ній уже ніщо не тримає. Не пам'ятаю, що тоді говорив, лише ніяк не можу забути вперті в мене зіниці очей випадкових пасажирів і лютий сором: як про це сказати Володі? Як залишити його самого в Пєрьмі? Як?..
А вони — листівки. З того часу органічно ненавиджу всі листівки, прапори, усілякі організації, яким, за своєю природою, начхати на всіх конкретних людей: головне — провести захід. Я кинув трубку і побрів до Олега Покальчука з Володею Тихим, які очікували неподалік. Мозок відмовлявся щось сприймати, і лише живчик розпачливо пульсував у голові: старший син Тихого хворий і не може їхати. Що буде Володя сам робити в тій невідомій і неприхильній до нас Пєрьмі, де вже тиждень оббиває пороги «високих» кабінетів Володя Шовкошитний? Як вони могли?
47
У СРСР і в перші 10 років незалежної України 7—8 листопада вважалися державними святами й урочисто відзначалися. Парад, мітинги та інші святкові заходи були покликані надати жовтневому перевороту в царській Росії вікопомного значення. Вони відбувалися пишно й із обов'язковою галасливою пиятикою. Спланувати на ці дні перепоховання означало приректи його на провал, бо ж о д е н радянський чиновник за жодних обставин не лише не допоміг би в його реалізації, а за своїми посадовими обов'язками повинен був усіляко заважати його проведенню.
48
Шовкошитний. «Народе мій, до тебе я ще верну…» — С. 7. Скорочений варіант статті В. Шовкошитного надруковано також у книзі: Не відлюбив свою тривогу ранню. Василь Стус — поет і людина. Спогади, статті, листи, поезії. — К.: Український письменник, 1993, С. 365—371.