Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Іду в спецтрест замовляти цинкові труни. Головний інженер Валерій Павлович Карцев виявився людиною не менш пильною й не менш здогадливою, ніж у санепідемстанції:
— Щось ви темните! — І зникає безслідно.
Домовини замовлено без нього на 16 листопада.
Перший день у Чусовому — понеділок, 13 число! І що ж: Казанцев — у відпустці, головний інженер — Мусихін — на нараді в міськвиконкомі. Прошу попередити про мій приїзд керівництво й повертаюся за півгодини. Секретарка показує очима на чоловіка:
— Ви Мусихін? — запитую.
— Казанцев!
Яка увага! Навіть керівник із відпустки вийшов.
Показую всі свої документи, пояснюю. Втім, він і так усе це знає, і я знаю, що він знає… Тоді подаю депутатський запит Бєлікова й прошу написати: „Забороняю. Казанцев“ або „Дозволяю. Казанцев“. Відповідь — найнесподіваніша: „У нас є відомості (!) про те, що на рівні урядів СРСР і Канади (!!) вирішується питання про перепоховання Стуса в Канаді“…
— Якби Стус хотів до Канади, — кажу, — він би не потрапив до Кучиного! А крім того, ось же лист його сина!
— Ну, з'їздіть туди!..
— В КДБ?!
— Ну… туди… А ми… все зробимо.
У КДБ — то й у КДБ.
— Що привело вас до нас? — Цікавиться Володимир Іванович — молодий привітний чоловік[50].
— Обов'язки. Борги наші. — Дістаю всі свої документи, листи, посвідчення.
Усе це розкладено на столі. Він акуратно переписує номери й найголовніше з моїх паперів.
— Відомості вашого комунгоспу про перепоховання Стуса в Канаді — нісенітниця, — пояснюю. — Ви ж знаєте — в'язні тієї тюрми до Канади й за життя не поспішали…
Дістаю з сумки десяте число журналу „Київ“ та тридцять дев'яте „Огонька“, де надруковано вірші Стуса, вимогу його реабілітації.
В усмішці — докір. А я веду далі:
— Ми приїхали сюди не зводити рахунки. Ми хочемо повернути рідній землі її синів. Я був у юрисконсульта і знаю, що заборони на це немає.
Володимир Іванович, пригостивши мене чаєм з цитриною… вийшов.
Трохи згодом:
— Ну що ж, Володимире Федоровичу, моє керівництво сказало, щоб ми не тільки не заважали вам, а й усіляко допомагали… Але, — провадив далі, — щодо Василя Семеновича Стуса є якісь міркування в управлінні виправно-трудових закладів управління ВС Пєрьмського облвиконкому.
Усмішка, сповнена розуміння й співчуття:
— А як кияни пережили третє місце „Динамо“?
— Кияни пережили значно більше, а це вже якось[51]…
Прощаємось, тиснемо руки.
— То я можу сказати Казанцеву, що ви не забороняєте? — питаю.
— Звичайно.
— Володимир Іванович пообіцяв нам допомогу, — порадував я директора комунгоспу. Отож напишіть, будь ласка: „Дозволяю. Казанцев“ або „Забороняю. Казанцев“.
І тут комунальний лідер ошелешив:
— А я не маю права вам дозволяти чи забороняти!..
— Ви ж дали офіційний дозвіл?!
— Я перебільшив свої повноваження. Копальне не належить території міськвиконкому! — Він кисло посміхнувся. — Беріть дозвіл санепідстанції й копайте.
— І жодних паперів?!
— Жодних.
Єдине, чим допоміг нам комунгосп в особі В. В. Казанцева, це дав адресу заводу, де ми домовились із мідниками, аби запаяли труни.
Їду в міську санепідстанцію. Головлікар у від'їзді. Завідувач відділу Анвар Равільович Шаріпов довідки не дає:
— Без начальника не можу, до того ж, скажу йому свою думку: ще не зима.
За вікнами падає бурий сніг заводського уральського міста[52]…
З 16-ї до 18-ї виступаю в редакції місцевої газети „Чусовской рабочий“. У нас з'являються друзі й трибуна. Пишу заяву директорові друкарні Олександру Миколайовичу Михальову на вантажівку — домовини треба забрати в Пєрьмі, затим знову відвезти у Пєрьмь, до літака, уже з останками — в одну сторону це близько 230 кілометрів. Завдяки Михальову знаходимо автобус для перевезення групи на кладовище й назад до готелю — 20 кілометрів у кожен бік. Це більш ніж своєчасно, бо в ПАТО — автобусному підприємстві, де минулого разу вільно брали навіть „Турист“, директор і головний інженер відмовили категорично.
50
Володимир Іванович Ченцов очолював райвідділ Чусовського КДБ. З кінця 1981 до кінця 1984 р. працював опером КДБ в таборі ВС-389/36 і, за свідченням В. Овсієнка (див. Світло людей. — С. 66), «є одним із винуватців загибелі політв'язнів».
51
В. Шовкошитний працював інженером на Чорнобильській АЕС. 1986-го, коли трапилася аварія, він саме здавав випускні іспити на інженера-атомника в Москві й уже 26 травня 1986 року повернувся до Києва. Його родина — дружина і троє дітей — на час аварії знаходилися в Прип'яті. Після повернення з Москви Володя кілька років працював на ЧАЕС над подоланням наслідків трагедії.
52
Місто Чусовоє збудоване довкола металурґійного гіганта, закладеного французькими промисловцями наприкінці XIX ст. На околиці — турбаза «Огонёк» — найбільша і найсучасніша гірськолижна база СРСР.