Піонери або Біля витоків Саскуеханни

Чи то Грант не зовсім отямився після падіння, чи то він дякував Всевишньому за порятунок, сказати важко, але перш ніж підвестися, він хвилину стояв на чотирьох. Підвівшись, він передусім стурбовано оглянув своїх товаришів, непокоячись, чи вони всі живі й здорові, хоча сам увесь тремтів од хвилювання. Джонса падіння теж ошелешило, проте, як тільки мла перед його очима трохи розвіялась і він пересвідчився, що все гаразд, то вигукнув самовдоволено:

— Здорово це у мене вийшло! Добре, що я не кинув віжок, а то б ці скажені чорти були б уже по той бік гори! Вчасно я зметикував, що робити, Дюку! Ще б мить, і було б запізно, але я знаю, де вразливе місце правого переднього, — хвисьнув його щосили, тоді рвонув віжки, і вони розвернулися, де їм дітися!

— Ти хвисьнув! Ти зметикував! — передражнив суддя. — Та якби не той відчайдушний хлопець, і ти й твої — вірніше, мої — коні розбилися б на гаму з! А де ж Лекуа?

— Oh, mon cher juge! Mon ami![12] — почувся здушений голос, — хвала богові, я живий! Мій добрий мосьє Агамемнон, будьте ласкаві, підійдіть ici[13] і допоможіть мені встати з голови на ноги!

Священик і негр ухопили загрузлого в снігу француза й висмикнули його з кучугури, звідки голос його долинав, наче з могили. Але й після свого звільнення француз оговтався не відразу — хвилину він стояв, задерши голову, ніби вимірював очима відстань, яку пролетів. Лише переконавшись, що він живий і здоровий, Лекуа повеселішав, хоча довго ще не міг втямити, що ж воно сталося.

— Як, мосьє! — здивовано гукнув Річард, заклопотано допомагаючи негру випрягати передню пару. — Як, ви тут? А я думав, ви злетіли ген аж на ту гору!

— Дякувати богові, що я не злетів униз, в озеро, — відказав француз, кривлячись від болю, бо добряче подряпав обличчя, коли пробивав тверду снігову кору головою, і все ж не втрачаючи притаманної йому ґречності. — Ну, любий містере Дік, що ви наміряєтеся робити тепер? Я не знаю такої справи, до якої б ви ще не приклали рук.

— Я так гадаю, що йому треба навчитися правити кіньми, — мовив суддя, викладаючи на сніг оленя й частину багажу. — Тут вистачить місця для всіх, панове. Мороз лютішає, містерові Гранту слід поспішати, щоб устигнути підготувати проповідь, — отож хай наш друг Джонс залагоджує тут справи з допомогою Агамемнона, а ми поспішімо до домашнього вогнища. Діку, ось кілька пакунків нашої Бесс, поклади їх у свої сани, та ще й цього оленя, якого я вполював… А ти, Аггі, не забудь, що сьогодні ввечері прийде Санта Клаус[14] із подарунками!

Негр зблиснув зубами, зрозумівши, що йому обіцяють винагороду, коли він не вибовкає про деякі обставини полювання на оленя, а Річард, навіть не вислухавши судді до кінця, почав:

— Кажеш, навчитися правити кіньми, братику? Хіба ж є у нас в окрузі бодай хто-небудь, що знався б на цій справі ліпше від мене? Хто виїздив кобилу, на яку жоден не насмілювався сісти? Щоправда, твій кучер брехав, що він приборкав її раніше… Але ж він бреше, це кожному відомо, він завжди був відчайдушним брехуном, той Джон… А це що таке, олень? — Річард облишив коней і підбіг до того місця, де Мармедюк покинув оленя. — Олень, ти диви! Що таке? Він стріляв з двох цівок і обидва рази поцілив! Оце буде Мармедюк вихвалятися: відомо ж, він хвалиться кожною дрібничкою. Подумати тільки, Дюк убив оленя перед різдвом! А втім, нічого особливого — обидва рази поцілив випадково… От я ніколи не стріляю двічі в одного й того ж оленя — або кладу його відразу, або хай біжить собі. Інша річ, коли ведмідь чи дика кішка — тоді може знадобитись і Друга цівка. Слухай, Аггі! З якої відстані суддя поцілив оленя?