Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Накрий свою маківку, французе, — крикнув кучер, який виявився Річардом Джонсом, — накрий маківку, бо мороз повискубує рештки твого волосся!

Жарти Річарда завжди викликали сміх, бо, якщо навіть ніхто не сміявся, він сам неодмінно сплачував данину власній дотепності. Так було й цього разу. Він голосно зареготав, і мосьє Лекуа, знов улаштувавшись на своєму сидінні, теж із чемності посміхнувся.

Священик — бо саме таке було покликання Гранта — скромно, але сердечно повітався з прибулими, і Річард наготувався повернути коней, щоб їхати додому.

Але зробити це можна було тільки на вершині гори чи в кар'єрі — чималій западині, де місцеві жителі брали камінь для своїх будівель. Саме сюди й мав Річард намір повернути запряг. Їхати крутим вузьким узвозом само собою було важко і навіть небезпечно; ще ризикованіше було розвернути тут четверик з важкими саньми. Негр послужливо запропонував випрягти передню пару, і суддя гаряче підтримав цю пропозицію, але Річард поставився до неї вкрай зневажливо.

— Навіщо й для чого, братику Дюк? — трохи дратуючись, вигукнув він. — Адже коні сумирні, мов ягнята. Ти ж знаєш, передніх я сам виїжджав, а голобельним добряче знайомий мій батіг! Ось мосьє Лекуа трохи знається на цьому, бо часто їздив зі мною, — хай він скаже, чи є тут хоч найменша небезпека!

Француз, як і належить французові, не міг підвести людину, що виявила йому таку довіру; проте коли Річард повернув передню пару і Лекуа уздрів просто під собою урвище, його рачачі очі викотилися ще більше. Натомість німець зберігав цілковитий спокій і тільки уважно стежив за кожним порухом кучера й коней. Грант ухопився обома руками за бильце саней, наче приготувавшись до стрибка, але сором'язливість утримувала його на місці, хоча тіло й поривалося виплигнути.

Річард, несподівано хльоснувши передню пару, примусив її завернути в сніг, що лежав на краю каменярні. Але коні, ноги яких при кожному кроці ранила жорстка снігова кора, не захотіли йти далі. Натомість, злякані і лайкою кучера, й ударами батога, вони посунули назад, на голобельних, а ті теж позадкували, і сани, що стояли впоперек дороги, поповзли до урвища. Горішня колода з тих, якими було укріплено дорогу з боку долини, звичайно виступала над краєм урвища, але тепер лежала під снігом. Полоззя легко ковзнуло через неї, і перш ніж Річард устиг збагнути небезпеку, половина саней зависла над прірвою стофутової глибини. Француз, що сидів спиною до коней, перший побачив, яке їм загрожує падіння, інстинктивно посунувся назад і закричав:

— Ah! Mon cher monsieur Deeck! Mon Dieu! Que faites-vous![10]

— Donner und Blitzen![11] — вигукнув старий німець, з незвичайним для нього збудженням позираючи через край саней, — Ріхарте, ти зламать сани і фпивать коні!

— Добрий містере Джонс, — благав священик, — обережніше, прошу вас, обережніше!

— Но, вперті чорти, но! — загорлав Річард, коли помітив нарешті небезпеку, і, весь пориваючись уперед, брикнув свій табурет. — Но, вперед, кажу вам!.. Мабуть, я продам і сірих, Дюку, — вони нікуди не годяться… Мусью Леква! — Від хвилювання Річард забув про свою гарну вимову, якою трохи пишався. — Мусью Леква, пустіть же мою ногу! Ви в неї так вчепилися, що воно й не дивно, чого коні норовляться!