Дохристиянські вірування українського народу
- Автор: Огиенко Иван Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Дохристиянські вірування українського народу». Краткое содержание книги:
У праці митрополита Іларіона (Огієнка) він розглядає давні українські традиційні вірування, з якими християнські священники часто стикалися. І хоч розглядає це все через призму свого релігійного світогляду, але любов до свого народу заставляє його з приязню і цікавістю вивчати віру предків.
2. Релігійна термінологія
Цікаво тут підкреслити, що головні релігійні терміни в нас були ще задовго до Християнства, і нова Грецька Віра не змогла їх вигнати з всенароднього вжитку й замінити новими грецькими. Робилося звичайно так, що старі наші релігійні терміни набирали собі нового християнського значення, але формою позосталися незмінними, — грецькі терміни приходили тільки тоді, коли в нас не було й відповідного поняття, напр.: Ангол, Ікона, Літургія, просфора, Апостол і т. ін.
Таким чином найважніше релігійне слово бог формою позосталося в нас незмінним, і не було заступлене новим грецьким teos. Слово бог було в нашій мові з дуже давнього часу, а дісталося до нас десь із південного Сходу, із персько-іранського
світу, пор. санскритське bhago, зендське bagha, перське bagha — багач, багатство, добро, податель добра. Наші слова: багач, багатий, багатир, багатство (давніші: богач, богатий, богатир, богатство), збожжя — збіжжя й т ін. одного спільного пня зо словом бог.
Взагалі слово «бог» сильно розгалужене в нас, а це вказівка, що воно старе й дуже поширене з глибокої давнини. Слово «збіжжя» (збожжя, корінь «бог») — це те, що подають боги; позбавитися заступництва богів — «зубожіти».[50] А «небога» це та, від кого відступається опіка Божа, сирота, безпомічна; звідси й «небіжчик» людина без земного опікуна бога.
З дуже давнього часу в нашій мові склалося багато виразів зо словом бог, які дійшли й до нашого часу: бозна — бог знає, помагайбі — помагай Боже, спасибі — спаси Боже, Бог вість, боронь Боже й т. ін. Цікаво, що в нас слово бог де-не-де змінилося на біг, а це вказує на його глибоку давність та засвоєність, бо, скажемо, Господь не змінилося в нас ніде на Госпідь.
Головна основа нашої християнської релігійної термінології позосталася дуже давня, часто дохристиянська, напр.: Молитва, молитися, гріх, грішити, грішник, жертва, жертвувати (пор. жерти), жертівник, Сповідь, сповідатися, говіння, говіти, Причастя, причащатися, проповідь, Храм, Вечірня, Утреня, Рай, пекло (грецьке ад), святкувати, Свято, Небо, небесний, душа, вінчатися, Похорон, — і десятки інших релігійних термінів.
У наших народніх приповідках часом полишилися відгуки про колишніх богів, напр.: По що чужого бога взивати, коли свій біля хати. Може й ці приповідки теж старі: Нам Бога не вчити, як хліб родити, або: Пошли, Боже з Неба усього, що нам треба.
3. Стародавні назви богів
Для більшости назов богів були в нас свої імена, але старші й головніші боги мають назви стародавні, тепер для нас не завжди ясні, напр. Сварог, Хоре і ін. А що божі назви добре ввійшли в людську свідомість, на це вказує нам те, що в нас не мало топографічних імен мають своє походження від назви старих богів, напр. Турів, і такі інші, див. далі.
Для етимологічного вияснення значення божих імен виставлено багато найрізніших теорій, — майже кожен учений давав свої пояснення, та задовільних і сталих пояснень іще й досі нема. Це могло б указувати на глибоку старовину цих назов, таку, яку маємо в назвах наших річок, напр. Дніпро, Дністро й ін. а це вказувало б також і на глибоку старовину постання в нас цих богів. Кидається ще в вічі, що в наших народніх піснях зовсім нема згадок про дохристиянських богів, — підо впливом Церкви імена ці в піснях протягом віків зовсім таки позникали, бо були в явній разячій суперечності з новою дійсністю.
4. Володимирові боги
У всій розлогій старій Руській Державі за історичного часу головні боги були однакові як у Києві, так і по всіх більших інших містах: у Ростові, Новгороді, Володимирі й ін. Боги ці ввійшли і в правнодержавне життя, і, напр., у разі потреби в Києві присягали Перунові. Так само в разі умов з іншими державами, напр. з греками, кияни присягали своєму Перунові в присутності грецьких християн.
Проф. Е. Аничков у своїй цінній праці 1914 р.: «Язичество й древняя Русь» твердить, ніби в давній Україні-Русі було три релігії: 1. Князь і дружина головним своїм богом мали Перуна, 2. Купці міщани признавали свого бога торгівлі, Велеса, «скотья бога», цебто бога маєтку, і 3. Простий народ цих богів не визнавав, але мав своїх божків. Коли Київський князь підбивав собі якого іншого народа, — то боги підбитого народу ставали в підлегле становище до головного бога князя.
«Володимирові боги», на думку Е. Аничкова, мали ціль політичного об'єднання племен Русі. Це були виключно княжо-дружинні військові боги, а на чолі їх стояв божок Перун. Перше Перун не був богом повселюдним, але, ставши самовладцем, кн. Володимир вивів своїх богів з укриття, і поставив їх у Києві на холмі, «вні Двора Теремного». На чолі цих богів був Перун, як головний Володимирів бог, і його він оточив іншими, богами підбитих народів: як князь стоїть на чолі всіх племен, так і його бог має бути головним богом для всіх підвладних племен.
Опираючись на тому, що вже В. Ягіч твердив, що бог південний не конче почитався на півночі, і, навпаки, Аничков рішуче твердить, що «Володимирові боги не тільки не боги всього слов'янства, але навіть і не всіх північносхідніх слов'янських племен» (ст. 345). Якубудь зв'язь цих богів з богами германськими чи грекоіталійськими Аничков відкидає (ст. 344).[51] Усі Володимирові боги, як тільки він прийняв Християнство, з часом позникали цілком (ст. 268, 269).
З цими теоретичними припущеннями Е. Аничкова трудно погодитися вже хоча б тому, що, скажемо, слово Перун — перун було поширене в низах, і ще й сьогодні воно загально відоме по всій Західній Україні, де визначає грім та блискавку. Суспільні класи України могли мати якогось бога за більшого свого покровителя, але в загальному Релігія була одна для корінного українського народу, — фактів проти цього з давнини не знаємо. Взагалі теорія Аничкова помітно суб'єктивна і місцями явно натягнена, чому й сам автор на ст. 269 признається: «Весьма возможно, что я преувеличиваю».
Для вияснення української мітології дуже важливе «Слово о полку Ігореві» 1178-го року. У ньому згадуються чотири головні боги: Дажьбог, Хоре, Волос і Стрибог, а також кілька малих божків: Див, Обида, Желя й ін. Перун, як бачимо, не згадується зовсім, а мав би бути згаданий, за теорією Аничкова, як головний княжо-дружинний військовий бог. А головне в «Слові» — спокійний дохристиянський фон і тон, помішаний з християнським, свідчить про ще не заснулу міцну поганську ідеологію.
5. Дуалізм у дохристиянському віруванні
Уже первісна людина добре бачила боротьбу Добра й Зла в світі, сприймала її до свого світогляду й достосовувалася до неї в своєму житті. Людина бачила в житті і в довкільній природі зміну дня ніччю, літа зимою, тепла холодом, світла темрявою, а звідси виникала й думка взагалі про боротьбу Зла з Добром; пізніше постали оповідання про боротьбу Св. Іллі зо зміями й дияволами, Юрія з драч конами й т. ін.
Густинський Літопис XVII в. пише: «Два суть бози: Єдин Небесний, другий во аді» (ПСРЛ 11. 273). Старші наші вчені знаходили дуалізм у нашій мітології, але новіша наука його відкидає.[52] Так, якогось спеціяльного бога Зла в нас удавнину не було, але були небезпечні людині менші злі сили. Перетворення цих сил на бісів чи дияволів сталося вже за християнського часу, але головний поміж ними чорт був іще задовго до Християнства, а саме воно принесло до готового тільки нові гебрейсько-грецькі назви: диявол, демон, сатана. Дуалістична наука заносилася до нас дуже рано, ще за часу, коли ми жили при Дунаї разом з тими слов'янами, що пізніше подалися на південний захід. Візантія висилала сюди всяких єретиків, — маніхеїв, павлікіян і т. ін., які й сіяли скрізь свій філософський дуалізм. Маніхейська наука про дуалізм відродилася в болгарському богомильстві.
Вплив болгарського богомйльства на нас розпочався дуже рано, і далі йшов без перерви. Уже походи князя Святослава (972) заразили його військо богомильським дуалізмом, а купці підтримували його завжди. Богомйли (богумили) навчали, що ввесь цей світ, усе видиме й матеріяльне — землю, рослини, звірів, птахів, каміння, людей, — усе це створив Сатанаїл, і тому світ і грішний, тому і гине в гріхах. Це від Сатанаїла пішло в світі все зле та темне. Бог створив тільки світ духовий і Рай, створив душу. І в світі точиться вічна боротьба Добра зо Злом, Бога й сатани, у світі вічний дуалізм.
[50]
Про походження окремих релігійних термінів див. у моїй праці «Життя слів», що друкувалася в «Рідній Мові» за 1935–1937 роки, де розповідаю про них докладніше. Це етимологічно-семантичний словник української мови, який друкується тепер (з 1963 р.) в «Вірі й Культурі».
Е. Аничков: ОИ Киззіап Ргцдап Сиіів, в трудах 3-го Міжнаро. Конгресу Історії Релігії в Оксфорді. — Його ж: Боги Владиміра по свидѣтельству Літописи, «Язычество и древняя Русь», 1914 р. ст. 308–328. — Л. А. Булаховський: Лінгвістичні уваги про міфологічні назви «Слова о полку Ігореві», див. «Мовознавство», Київ, 1959 р., том XV ст. 21–32.
[51]
Про Володимирових богів див. Проф. К о р ш: Владиміровы боги, «Сбор. Харк. ист. — фил. Общ». 1908 р. т. 18.
[52]
Мочульскій В.: О мнимом дуализмѣ в мифологіи славян, «Русск. Фил. В». 1889 р. кн. 2 ст. 153–204. — М. Грушевський: Історія України-Руси, т. І вид. 2 ст. 284.