Дохристиянські вірування українського народу

Півень кілька раз на добу співає, а особливо опівночі й над ранком; коли він заспіває невчасно, це на зміну погоди. Півень прикрашує обійстя — хату: Без півня хата глуха, каже приповідка. «Червоний півень» здавна став символом пожару, підпалу; пустити «червоного півня», — це підпалити хату.

Про те, чому «кур» (півень) конче співає певного часу, були оповідання вже з давнього часу. Хронограф XVII в. (Барсова) вияснює так: Кожного дня доручує Бог стам Анголам зодягати сонце, і зараз огненні птахи небесні, що звуться фінікси та халендрії, літають перед сонцем, мочають свої крила по дев'яти десятикротно в океанській воді, і кроплять крилами, і цим гасять сонце, щоб воно не попалило промінням усього світу. І обгорають від соняшного вогню тим птахам крилля, і вони стають голі, як поскоблені.

А як зайде сонце, тоді ті птахи купаються в великій океанській річці, і знову відновлюються і опірюються їхні крилля. Ось тому й півень зветься куром, і він має під своїми крильми біле перо тих небесних птахів, і коли сонце йде від заходу на схід, тоді те перо свербить у півня. Коли ж Анголи несуть одежу від Престолу, тоді півень зачухається, і, відкривши очі, прокидається, повідомляє тим небесним птахам бій, плеще своїми крильми, і звіщає світові воскресення.

А інше оповідання пояснює так: «Сонце ходить у 'повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сонце вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір'ї. А він, очутившись від хвилі, кричить «кукуріку!», що значить: «Світлодавче Господи, подай мирові Світло!». І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній» (рукопис 1531 р.).[46] З глибокої давнини півень уважався в нас за птаха жертвенного; з давнини ж по ньому гадають.

З дуже давнього часу в нас поширене поважання бузька чи бусла (боцяна, чорногуза), як символа праці й прив'язаности. Займати бусла не вільно, а то він хату спалить. Де він покладе своє кубло, тій хаті все буде щастити; та й сам бузько для гнізда обирає собі хату спокійну й побожну. Бо бусел — птах побожний.

Бусел завжди пильно береже свою оселю, на якій він сидить. «На клуню часто кладуть старе колесо, — щоб бусли кубло клали, бо це береже клуню від пожежі» (Вовк Ф.: Антропологія 113). Бусли вилітають на зиму в Ірій, а на весну вертаються неодмінно на своє попереднє кубло.

Наш поет П. Филипович про це пише:

Шануй гніздо старого чорногуза, — Він стереже і клуню, і стіжка.

Горобець — як уже сказано вище ст. 73, здавна має недобру славу. Стара легенда оповідає, що коли Ісус мучився на Хресті, то воїни ходили й розглядали, хто на Голготі ще живий. Коли підійшли до Христа, то горобці відразу зацвірінькали: «Жив-жив! Жив-жив!» Цим горобці показали, що Ісус ще живий, і Йому поперебивали голінки… Через це горобця часто мучать, особливо діти… («Чорна Рада» П. Куліша, ст. 184).

Пугач звичайно провіщає смерть. У «Кобзарі» Т. Шевченка: Пугач над стріхою в вікно завиє (вид. 1947 р. ст. 214), — на смерть.

Так само й сичі: «Сичі вночі недобре віщують на коморі» («Кобзар» 129).

Сорока на своєму довгому хвості звичайно віщує новини.

Цвіркун в хаті шанується. «Люди твердять: цвіркун у хаті — щастю бути» (Рибак ст. 526). «Коли співає цвіркун під час розмови про справу, — добра прикмета» (там само 319).