Зоряний лицар

Одарка зміряла дітлахів поглядом і, хихикнувши, сказала:

— Поверну я для вас час назад, у теплі дні. Дуже вже прудко ви з тепла в холод перескочили. Одежинка-то не по погоді.

Вона підняла віко червоної скрині, і звідти повіяло солодким ароматом запашного тютюну. Одарка дістала оберемок польових квітів і вивалила його просто у відчинене вікно. Відразу ж сніг надворі почав танути. Потягнуло теплом. Зацвіркотали цикади. Не встигли діти опам’ятатися, як зима поступилася місцем літу.

Марика взялася поспішно розстібати черевички.

— Навіщо ти роззуваєшся? — здивувався Гліб.

— Я що, без голови, таку красу псувати? Хто влітку черевики носить? Берегти треба. Ноги навіщо? — заперечила дівчинка.

— Це ноги треба берегти, — поправив її Гліб.

— Правду кажеш. Ноги вам придадуться. Дороги перед вами неміряні, землі невідомі, — підтакнула Одарка.

— А скільки туди днів шляху? — поцікавився Гліб.

— Так хто ж його знає? Може рік, а може година. Над чарівним дзеркалом командирів немає. Коли захоче перед вами з’явитися, тоді й покажеться, — знизала плечима хазяєчка.

У цей час, як по команді, зі шпарок повилізали хованці, закутані в плащі кольору сутінок. Очі чоловічків, наче вуглинки, поблискували з-під низько насунутих каптурів. Вони обступили Одарку й загомоніли:

— Гей, хазяйко, ми тобі служимо справно, дозволь і нам розважитися, рибку половити, може, що й спіймаємо.

— Чому ж не дозволити? До світанку ніч ваша, — лунко розреготалася Одарка.

Вона плеснула в долоні, і в руках у неї з’явилася миска з водою. Шепнувши над нею слівце, Одарка вихлюпнула воду у відчинене віконце. Тієї ж миті біля хатинки розлилося чарівне озеро.

Хованці весь час кидали косі погляди на дітей і так змовницьки переморгувалися, що Глібові стало моторошно. У голові пронеслася дивна думка: чи часом не вони з Марикою та рибка, яку чоловічки збиралися ловити? Щось у хованцях насторожувало його, хоча він і сам не міг пояснити причини занепокоєння. Мариці теж не подобалося кривляння карликів.

Одарка звернулася до дітей, наче вгадавши їхні побоювання:

— Що зажурилися? Хіба не чули прислів’я: дають — бери, б’ють — біжи? Якщо вам хованці що дають — беріть. Тільки самі нічого не просіть. А тепер прощавайте, лихом не споминайте. Ніколи мені більше марно базікати.

Вона тупнула ногою, хатинка перевернулася й буквально витрусила дітей надвір, а слідом за ними вистрибнули малесенькі істоти в непоказних сірих свитках і плащах кольору сутінок.