Зоряний лицар

— Тоді я і взагалі не можу його покинути. Двом легше, ніж одному, — уперто сказала маленька циганка і, не даючи собі часу передумати, відіпхнула руку мірошника від жорен. Аметисти бризнули в різні боки й розсипалися по підлозі, закотившись у щілини. Марика злякалася, що мірошник розсердиться, але товстун лише збентежено подивився на порожню долоню.

— Ось тепер ти справді зробила свій вибір, і нічого вже не змінити. Настала черга твого друга, — сказав він і як крізь землю провалився.

Наступної миті він з’явився поряд з Глібом.

— А де Марика? — занепокоєно запитав хлопчик.

— З нею все гаразд. Вона знає, чого хоче. А от що вибереш ти? Твій брат тільки наполовину людина, а наполовину — породження магії. Досить стерти пам’ять про нього, як магічне дзеркало буде знищене й чари пропадуть.

Олександрити пам’яті заманливо спалахували на долоні мірошника зеленими вогниками.

Пропозиція захопила Гліба несподівано. Він і не мріяв, що все виявиться так просто.

— Тут нічого вибирати. Я хочу цього більше за все на світі! — палко вигукнув Гліб.

— Які ви обоє нетерплячі, ніколи не можете дослухати до кінця, — похитав головою мірошник. — Стерши пам’ять про Гордія, ти знищиш у ньому все людське. Але ти маєш вибір: ти можеш врятувати його, знищивши чаклунську половину, і тоді він стане звичайною людиною.

Хлопчик замислився.

— Що я повинен для цього зробити?

— Податися по той бік дзеркала, але цей шлях небезпечний, і ти можеш сам опинитися в полоні у дзеркала.

— Ні вже, покірно дякую. Мій братик був порядною свинею. Я не ризикуватиму заради нього життям.

— Мудре рішення. До того ж, якщо ти його звільниш, невідомо чого від нього чекати, — кивнув мірошник. — Отже, ти повернешся в палац, зцілишся від чаклунства й назавжди забудеш і про нашу зустріч, і про все, що з цим пов’язано, — пообіцяв мірошник.

Олександрити в його руці набули червонуватого відтінку. Глібові стало трохи моторошно, начебто він підписав Гордію вирок, не даючи йому шансу повернутися, але не приносити ж себе в жертву удаваному брату. І раптом він згадав про маленьку циганку, яка багато чим пожертвувала заради того, щоб допомогти йому.

— А Марика? Про неї я теж забуду? — похопився Гліб.

— Їй не звикати самій піклуватися про себе, — безтурботно видав товстун, готовий висипати олександрити на безжалісні жорна.

— Ні, зачекайте! — скрикнув Гліб. — Можна, я зроблю це сам?

Брови мірошника здивовано піднялися, але він не став заперечувати й обережно пересипав самоцвіти в пригорщу хлопчика. Гліб мить милувався грою вогнів на твердих відточених гранях, а потім несподівано відчинив вікно й викинув камені надвір. Олександрити спалахнули в місячному світлі чистими зеленуватими вогниками й загубилися в снігу.

— Що ти накоїв? Тепер я не можу виконати твого бажання й перемолоти твої спогади, — надимаючи пухкі щоки, невдоволено пробурчав мірошник.

— Саме так. І тепер у мене немає вибору. Я йду рятувати брата, навіть якщо він не вартий того, щоб через нього ризикувати головою.