Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Фінляндія мала вагомі географічні та історичні підстави побоюватися Радянського Союзу, але останній також мав вагомі географічні та історичні підстави побоюватися Фінляндії. Довоєнний кордон між Фінляндією та Радянським Союзом пролягав лише за 30 миль на північ від Ленінграда (див. мапу на с. 60). Німецькі війська вже допомагали фінам у боротьбі з комуністами в 1918 році; британські та французькі флоти вже заходили до Фінської затоки з метою блокади і подальшого нападу на Санкт-Петербург під час Кримської війни у 1850-х роках; у 1700-х Франція збудувала в Гельсінській затоці потужну фортецю для підготовки нападу на Санкт-Петербург. Наприкінці 1930-х страх Сталіна перед гітлерівською Німеччиною зростав — і недарма. Комуністи й нацисти вели між собою шалену пропагандистську війну. У своїй автобіографічній книзі «Майн кампф» Гітлер писав про власну візію Німеччини, яка ширилася на схід, тобто на територію Радянського Союзу. Сталін бачив, як у березні 1938 року Гітлер поглинув Австрію, в березні 1939-го — Чехословаччину і почав загрожувати Польщі. Франція, Британія та Польща відкинули пропозицію Сталіна про спільну оборону Польщі від німецької загрози, яка ставала дедалі очевиднішою.

У серпні 1939 року Фінляндія та решта світу з величезним подивом дізналися, що Гітлер зі Сталіним несподівано припинили свою пропагандистську війну й уклали радянсько-німецький пакт про ненапад, відому також під назвою «Пакт Молотова — Ріббентропа». Фіни підозрювали, і, як з'ясувалося згодом, небезпідставно, що цей пакт містив секретні протоколи, які розподіляли сфери впливу. Згідно з цими протоколами, Німеччина визнавала належність Фінляндії до радянської сфери впливу. Відразу ж після підписання пакту відбулося блискавичне вторгнення німецьких військ до Польщі, а два тижні потому Радянський Союз вдерся до Східної Польщі. Зрозуміло, що Сталін хотів відсунути кордон Радянського Союзу якомога далі на захід, щоб успішніше протистояти потенційній німецькій загрозі.

У жовтні 1939 року Радянський Союз, все ще побоюючись загрози німецького нападу, здійснив іще одну енергійну спробу відсунути свій західний кордон якомога далі на захід. Отримавши тимчасову безпеку в результаті підписання Пакту Молотова — Ріббенторпа, Радянський Союз висунув ультиматуми своїм чотирьом сусідам: балтійським республікам Литві, Латвії, Естонії, а також Фінляндії. Від балтійських республік Радянський Союз вимагав можливості створення радянських військових баз на їхніх територіях, а також права транзиту радянських військ до цих баз. Розміщення радянських військ зробило ці республіки фактично беззахисними, до того ж вони були настільки маленькими, що вважали опір безнадійним. Погодившись на зазначені вимоги, Латвія, Литва й Естонія не змогли уникнути анексії Радянським Союзом у червні 1940 року. Підбадьорене таким успіхом, радянське керівництво на початку жовтня 1939 року висунуло також дві вимоги до Фінляндії. Перша полягала в тому, щоб віддалити від Ленінграда радянсько-фінський кордон на Карельському перешийку, щоб це місто не можна було обстрілювати або швидко захопити (йшлося про німецькі війська, які знову, як і в 1918 році, могли увійти до Фінляндії). Ризику, що сама Фінляндія нападе на Радянський Союз, не було, але існували цілком реалістичні побоювання, що через неї на СРСР зможе напасти якась велика європейська країна. Друга радянська вимога полягала в тому, щоб Фінляндія дозволила СРСР створити військово-морську базу на своєму південному узбережжі неподалік столиці — Гельсінкі, а також передала йому кілька невеличких островів у Фінській затоці.

Таємні фінсько-радянські переговори тривали у жовтні — листопаді 1939 року. Фіни були готові піти на певні поступки, але не в тому обсязі, якого вимагав Радянський Союз. Генерал Маннергейм закликав фінський уряд виконати поставлені вимоги, оскільки знав про слабкість фінської армії і, як колишній генерал-лейтенант царського війська, розумів географічні резони домагань радянських очільників. Однак фіни з усіх складових фінського політичного спектру — ліві та праві, червоні й білі — були одностайними у своєму небажанні йти на подальші компроміси. Всі фінські політичні партії погодилися з відмовою свого уряду від додаткових поступок, тоді як у Британії в липні 1940 року деякі провідні британські політики виступали за компроміс із Гітлером задля встановлення миру.

Однією із причин такої єдності фінів було їх побоювання, що справжньою метою Сталіна є захоплення всієї Фінляндії; що, вдовольнивши одного разу начебто помірні радянські вимоги, вони не зможуть у майбутньому протистояти новим, більшим домаганням. Відмова Фінляндії від своєї сухопутної лінії оборони на Карельському перешийку значно полегшила б вторгнення радянських військ до Фінляндії по суходолу, тоді як військово-морська база біля Гельсінкі дала б їм змогу обстрілювати столицю і з суші, і з моря. Фіни винесли урок із долі, яка спіткала Чехословаччину, коли в 1938 році її примусили віддати Німеччині прикордонні Судети з їхньою потужною лінією оборони. Відтак Чехословаччина залишилася беззахисною і не змогла протистояти тотальній окупації Німеччиною в березні 1939 року.

Другою причиною того, що фіни не пішли на компроміс, був їхній хибний розрахунок на те, що Сталін лише блефує і тому задовольниться меншим, аніж вимагає. Однак Сталін так само помилився, вважаючи, що фіни блефують. Він навіть подумати не міг, що така крихітна країна поведеться настільки нерозважливо, що воюватиме з державою, населення якої було майже у 50 разів більшим. Згідно з радянськими воєнними планами, місто Гельсінкі мало бути захоплене менш ніж за два тижні. Третьою причиною відмови фінів від подальшого компромісу був іще один їхній хибний розрахунок: вони сподівалися, що країни, традиційно дружні до Фінляндії, допоможуть їй оборонятися. До того ж деякі фінські політики вважали, що фінська армія зможе протистояти радянському вторгненню щонайменше півроку, хоча генерал Маннергейм попереджав їх, що це — нереально.