Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Кажуть, що старий помирає, — несподівано мовив радник Странський.
Тоді окружний начальник негайно підвівся й пішов. Адже він знав, що старий помирає. Йому сказав про те Хойницький, а вже Хойницький завжди все знав, як ніхто. Окружний начальник поїхав до приятеля своїх юних літ Сметани в канцелярію обер-гофмейстера.
— Старий помирає! — сказав Сметана.
— Я їду у Шенбрун! — сказав пан фон Тротта.
І він поїхав у Шенбрун.
Безугавний дрібний дощ огорнув Шенбрунський палац так само, як і лікарню для психічнохворих у Штайнгофі. Пан фон Тротта рушив до палацу тією самою алеєю, якою колись давно-давно йшов на таємну аудієнцію у справі свого сина. Син був мертвий. І цісар теж помирав. І вперше відтоді, як пан фон Тротта одержав звістку про смерть Карла Йозефа, він ніби збагнув, що син його помер не випадково. «Цісар не міг пережити Троттів!» — подумав окружний начальник. — Він не міг їх пережити! Вони, Тротти, його врятували, і він пережити їх не міг».
Пан фон Тротта лишився надворі. Він лишився надворі, серед простої двірської челяді. Із Шенбрунського парку прийшов садівник, у зеленому фартусі, з лопатою в руці, спитав у тих, що стояли довкола:
— Як він там зараз?
І ті, що стояли, — лісники, візничі, дрібні урядовці, портьє та інваліди (яким був і батько героя Сольферіно) відповіли садівникові:
— Нічого нового! Він помирає!
Садівник відійшов, подався зі своєю лопатою копати грядку, невмирущу землю.
Ішов дощ, тихий, рясний, дедалі рясніший. Пан фон Тротта скинув капелюха. Дрібні урядовці нижчих ранґів визнали його чи то за одного зі своєї братії, чи то за листоношу з Шенбрунської пошти. І декотрі питали окружного начальника:
— Ти знав старого?
— Так, — відповідав Тротта, — він колись розмовляв зі мною.
— А тепер він помирає, — сказав лісничий.
Саме тоді до спальні цісаря зайшов священик зі святими дарами.
Франц Йосиф мав тридцять дев’ять і три десятих (йому щойно зміряли температуру).
— Так, так, — сказав він капуцинові. — Виходить, це смерть!
Цісар трохи підвівся на подушках. Він чув невпинний шелест дощу за вікнами і деколи то тут, то там — кроки по рипливій жорстві. Ті звуки лунали то ніби десь дуже далеко, то зовсім близько. Інколи цісар пізнавав, що тихе струмування за вікнами — то дощ. Та він швидко забував, що то дощ, і тому кілька разів питав у свого ляйб-медика:
— Чого воно так сичить?
Бо він уже не міг вимовити слова «дзюрчить», хоч воно й крутилося в нього на язиці. Але, спитавши про причину «сичання», він і справді повірив, ніби чув лише «сичання». «Сичав» дощ. «Сичали» кроки перехожих. А втім, не мало ваги, про що саме він питав, бо його вже не було чутно. Він тільки ворушив губами, йому здавалося, що він говорить цілком виразно, хоч і тихо, — зовсім так, як говорив кілька останніх днів. Часом цісар дивувався, що йому не відповідають. Та невдовзі по тому забував і про своє запитання, і про свій подив. І знов увесь віддавався лагідному гомонові світу, що жив довкола нього, тимчасом як сам він помирав. Він нагадував дитину, що втрачає будь-який опір супроти сну, втихомирена колисковою піснею й заколисувана нею. Цісар заплющив очі. Та за хвилину знов розплющив і побачив на столі простого срібного хреста і сліпучі свічки, які чекали на священика. І він зрозумів, що хутко прийде патер. І поворушив губами й почав, як його вчили ще хлоп’ям:
— У каятті й смиренні сповідуюся в гріхах своїх…
Проте й цих слів уже ніхто не чув. А втім, він одразу побачив, що капуцин уже прийшов.
— Довго ж мені довелося чекати! — сказав цісар.
Потім почав згадувати свої гріхи. «Пиха!» — спало йому на думку.
— Я був пихатий! — сказав він.
Він вичитував гріх за гріхом, як їх перелічено в катехизисі. «Я надто довго був цісарем!» — подумав він. Але йому здалося, що він це сказав.
— Усі люди вмирають. І цісар умирає.
І водночас йому здавалося, ніби десь далеко звідси вмирає та часточка його єства, що була в ньому царственною.
— Війна — теж гріх! — сказав він уголос.
Проте священик його не почув. Франц Йосиф знову здивувався. Щодня надходили списки полеглих, війна тривала з 1914 року.
— Покласти край! — сказав Франц Йосиф.
Його не почули.
— Якби ж я був поліг під Сольферіно! — сказав він.
Його не почули.
«Можливо, — думав він, — я вже помер і розмовляю мовою мерців. Тому мене тут не розуміють». І він заснув.
А надворі, під нескінченним дощем, із капелюхом у руці, чекав серед простої челяді пан фон Тротта, син героя Сольферіно. Дерева в Шенбрунському парку шуміли й «сичали», дощ шмагав їх тихо, терпляче, щедро. Надійшов вечір. Сходилося дедалі більше цікавих. Парк сповнився людьми. Дощ не вщухав. Ті, що чекали, розбрелися парком, одні приходили, інші йшли собі. Пан фон Тротта все стояв. Запала ніч, сходи спорожніли, люди пішли спати. Пан фон Тротта пройшов ближче до брами. Він чув, як під’їздили повози. Деколи над його головою гучно відчинялося вікно. Лунали голоси. Браму відчинили, потім зачинили знов. Його ніхто не помітив. Дощ ішов, невтомний, тихий, дерева шуміли й гойдалися.