Марш Радецького та інші романи

Епілог

Нам залишається ще тільки розповісти про останні дні життя пана окружного начальника Тротти. Вони минули як єдиний день. Час плинув повз нього широким, рівним потоком з його монотонним гомоном. Вісті з війни і всілякі надзвичайні постанови та накази намісництва мало цікавили окружного начальника. Адже він давно міг вийти на пенсію. Служив же далі лише тому, що так диктувала війна. І через те йому інколи здавалося, що він тепер тільки одбуває своє друге, блякле, життя, а перше, справжнє, вже давно завершив. Його дні — так йому здавалося — не квапилися до могили, як дні життя інших людей. Скам’янілий, ніби власний надгробок, стояв окружний начальник на березі своїх днів. Ніколи пан фон Тротта дужче не скидався на цісаря Франца Йосифа. Деколи він навіть сам наважувався порівняти себе з цісарем. Він згадував аудієнцію в Шенбрунському палаці і, на взірець старих людей простого коліна, що гомонять між собою про спільне лихо, подумки казав Францові Йосифу:

— А що?! Якби хто був нам сказав це тоді! Нам, двом стариганам!

Пан фон Тротта спав дуже мало. Їв, не помічаючи, що перед ним поставили. Підписував папери, яких до пуття не прочитав. Траплялося, що він приходив до кав’ярні, коли доктора Сковронека там ще не було. Тоді пан фон Тротта брав «Фремденблатт» триденної давності і ще раз читав про те, що давно знав. Та коли доктор Сковронек повідомляв останні новини дня, окружний начальник лише кивав головою, наче вже знав їх.

Одного дня він одержав листа. Якась там зовсім йому невідома пані фон Таусіґ, на той час добровільна сестра-жалібниця в одному з віденських медичних закладів для психічнохворих, у Штайнгофі, — сповіщала панові фон Тротті, що граф Хойницький, який кілька місяців тому повернувся божевільний з бойовища і тепер перебуває в лікарні, дуже часто говорить про окружного начальника. Серед безладних графових балачок часто можна почути, ніби він має сказати щось важливе панові фон Тротті. І якщо, мовляв, окружний начальник випадково має намір завітати до Відня, то, можливо, його візит до хворого міг би спричинити несподіване прояснення розуму графа, як уже не раз траплялося в схожих випадках. Окружний начальник сказав про це докторові Сковронеку.

— Все можливо, — відповів Сковронек. — Якщо ви це витримаєте, себто легко витримаєте…

— Я все можу витримати, — сказав пан фон Тротта.

Він вирішив їхати негайно. Може, хворий знає щось важливе про лейтенанта? Може, він має передати батькові щось написане рукою сина? Пан фон Тротта поїхав до Відня.

Його провели до військового відділення лікарні для психічнохворих. Стояла пізня осінь, день випав похмурий, лікувальний заклад бовванів за завісою сірого дощу, який ось уже кілька днів поливав світ. Пан фон Тротта сидів у сліпучо-білому коридорі, дивився крізь ґрати вікна на щільніші й тонші ґрати дощу і думав про залізничний насип, на якому помер його син. Тепер він геть змокне, думав окружний начальник, так наче лейтенант поліг лише сьогодні або вчора. Час минав поволі. Повз старого проходили люди з божевільними обличчями й страшно вивернутими руками чи ногами, проте для окружного начальника божевілля не означало нічого страшного, хоча він оце вперше бачив таку лікарню. Страшна була тільки смерть. «Шкода! — думав пан фон Тротта. — Якби Карл Йозеф не загинув, а збожеволів, я б уже якось вернув його до тями. А якби навіть не вернув, то я ж би міг щодня приходити до нього! Може б, у нього була отак жахливо спотворена рука, як ось у того лейтенанта, якого щойно провели повз мене. Але ж то була б його рука, і спотворену руку можна гладити. І в підведені під лоба очі можна дивитися! Головне, що то синові очі. Щасливі ті батьки, чиї сини побожеволіли!».