Марш Радецького та інші романи

І все ж таки Ціпперів батько інколи діставався мені й надовше, тільки я мусив ділитися ним з Арнольдом. При нагоді ми втрьох вибиралися на якісь особливі видовиська: вилазили на високі вежі, оглядали мандрівний звіринець, потвор, карликів, театр із Танагри чи бігуна, що за десять хвилин пробігав довгу Ластенштрассе. Власне, за одинадцять хвилин і п’ятдесят чотири секунди, казав старий Ціппер. Бо він час визначав дуже точно. В нього був годинник, що його мій товариш справедливо називав хронометром. То був великий золотий годинник з покришкою. Циферблат був зроблений з блакитної емалі, а чорні римські цифри мали позолочені краї. Маленький, ледь помітний гачечок біля дужки приводив у рух механізм дзвоника. Дзвінкий срібний дзвоник вибивав кожну годину й кожну чверть години.

— Цим годинником, — казав Ціпперів батько, — може користатися навіть сліпий не згірше за видющого. Звичайно, хвилини, — жартівливо додавав він, — йому довелося б уявляти. Цей годинник ніколи ще не був у майстра, а вже йде сорок один рік, день у день. Я колись придбав його в Монте-Карло за незвичайних обставин.

Ті «незвичайні обставини» давали нам з Арнольдом немало поживи для роздумів. Батько, що з ним ми йшли разом вулицею серед білого дня, чоловік, як усі, в чорному круглому капелюсі, з ціпком, оздобленим головкою зі слонової кістки (зрештою, вона теж мала свою історію), — цей батько давно колись, і саме в Монте-Карло, щось пережив за незвичайних обставин. Ми шанобливо дивились, як старий Ціппер звіряв свій годинник з астрономічним на обсерваторії, як він перевіряв опівдні висоту сонця та електричні міські годинники. Бувало, за столом, коли всі мовчки їли, він раптом натискав гачечок на своєму хронометрі, і всі вражено слухали загадкові звуки дзвоника.

Ціпперів батько любив несподіванки й часто влаштовував дома різні штуки, які серед дорослих не вельми в пошані: підкладав сірникові коробки, з яких вибігали мишки, й цигарки, що раптом вибухали, насипав під тонку скатертину гумових кульок, що потім лякали всіх. Проте він цікавився й важливішими речами, наприклад, географією, історією та природничими науками. Стародавні мови він не цінував, зате великої ваги надавав сучасним.

— Англійської і французької, — казав він, — повинен тепер учитися кожен юнак. Якби я замолоду мав кращі умови, то став би справжнім поліглотом. Латинська ще півбіди, принаймні вона може знадобитися, коли йдеш на медицину або на фармацевтику. Але грецька? Мертва мова! Гомера можна читати і в перекладі. Грецькі філософи давно вже віджили своє. Я б залюбки віддав Арнольда до реальної школи. Аби ж не мати! А ще й каже, що любить сина. Любить, а змушує його вчити грецьку граматику.

Погляди старого Ціппера відрізнялися від поглядів його дружини не тільки в цьому питанні. Наприклад, вона відчувала повагу до вчителів, священиків, до двору й до генералів, а він заперечував вічні істини, був бунтівником і раціоналістом. Він шанував усіх геніїв без винятку: Гете, Фрідріха Великого й Наполеона, різних винахідників, полярних дослідників, а особливо Едісона. Він поважав науку, але з її жерців — тільки тих, що давно померли чи перебували на чималій географічній відстані від нього, його пошана до медицини йшла в парі з недовір’ям до лікарів. Запевняв, що ніколи не буває хворий. Він обходився без лікаря, так само як його годинник — без майстра. А проте інколи бував у такому стані, коли, як сам казав, потребував відпочинку. Тоді він пояснював, що кожній здоровій людині — саме здоровій — час від часу потрібен відпочинок і навіть гарячка. В нього було багато способів міряти температуру. Ніхто не вмів так, як він, струшувати термометра. Його методи лікування були дивні, невідомі медицині. Вони швидше свідчили про схильність до забобонів, бо суперечили його єдиній вірі — вірі в розум. Він їв цибулю, коли в нього боліла голова, клав павутину на відкриті рани, а щоб вилікувати ревматизм, бродив по воді.