Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Після ясного сонячного дня в хизарі було темно. По обидва боки від проходу лежали очеретяні мати, посеред приміщення, у великих череп'яних посудинах, схожих на велетенські миски, але з дірочками по боках, жеврів жар, від якого йшло трохи тепла і світла, а ще більше — чаду.
Кияни — а було їх десятків три чи й чотири — згромадилися при вході, з острахом розглядаючи похмуре, непривітне приміщення, що відтепер мало стати їхнім житлом.
Прибулі мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом біля жаровні підвівся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:
— Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди — хто перед нами! Клянусь шаблею старого Кончака — це орусути! Кляті орусутські свині! І як їх багато! Нам і самим тут ніяк повернутися, а їх привели на нашу голову, щоб вони хлебтали з нами сорбу з однієї миски, щоб дихали одним повітрям! Не допустимо цього! — Він виступив наперед, худий, чорноголовий, і підняв угору кістляві кулаки. — Ану, геть звідси! Хіба не бачите — хизар переповнений! Шукайте собі притулку деінде!
Добриня, що лише один з киян добре розумів половецьку мову, промовив:
— Але ж, чоловіче, ми прибули сюди не по власній волі. Нас силоміць притягли сюди, в неволю, і ввіпхнули в цей свинюшник!
Кістлявий розлютувався ще більше:
— Свинюшник! Ви чуєте, люди, — свинюшник! Це наш хизар! Ми зліпили його ось цими руками! — він затряс перед носом у Добрині чорними кулаками. — А ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тісно — ідіть собі геть!
Кияни мовчки топталися біля дверей, їх виганять з цього темного, тісного, але все ж теплого приміщення. Мунгал, що привів їх сюди, вже зник. Куди ж їм? На мороз? На сніг? Ночувати ще одну ніч надворі? Терпцю уже немає…
Закипаючи гнівом, Добриня підвищив голос:
— Чоловіче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самі зайшли сюди — нас привели! Та й ніч уже — мороз лютий, сніг. Добрий господар і собаку не вижене з хати, а ти людей виганяєш… Ми сю ніч переночуємо тута, а завтра побачимо, де опинимося. Буде так, як господарі скажуть, татарове…
— Не пущу! — вереснув половець і пішов на Добриню з кулаками.
Але тут з дальнього кутка підвелася ще одна постать — пролунав ще один голос:
— Замовкни, Ільясе! Я хочу слово мовити… — І запитав миролюбно: — Хто ви, люди? Звідки?
— Ми з Києва, — відповів Добриня. — А ти хто?
З темряви до жаровні виступив високий чоловік років сорока. Червонясте світло упало на його по-східному жовтаве, різко окреслене обличчя, на якому чорним вогнем горіли розкосі очі. Одяг його, як і на його товаришах, давно зносився. Але ці лахи своєю потворністю не принижували чоловіка, а, здавалося, відтіняли його вогненно-горду красу. Він чимось скидався на степового беркута.
— Я половецький хан Бачман із племені ольбурлик, — відповів половець і після недовгої мовчанки додав: — Звичайно, колишній хан… А тепер невільник, раб, як і всі інші, що потрапили в мунгальське ярмо… Колись ми, нерозумні, ворогували з вами, а ви — з нами. От і доворогувалися! Стали — і ви, і ми — рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Київ упав?
Очі його палали, а кулаки стискувалися. І Добрині мимоволі він уявився на коні, з кривою половецькою шаблею в руці — справжній вільний і гордий степовий беркут!
— Упав, — відповів Добриня. — І більше не існує… Немає його… А Батий пішов далі — і зараз по всій нашій землі ллється кров, стоїть стогін і плач, все горить у пекельному вогні!
— А я сподівався, що хоч ви стримаєте Батигу! — похитав скрушно головою Бачман. — А ви теж… Невже він справді дійде до Останнього моря?
Що міг про це знати Добриня? Він стенув плечима і перевів розмову на інше, на те, що зараз їх усіх, голодних і смертельно стомлених далекою дорогою, цікавило найбільше — упасти і заснути.
— Отже, нам тут місця немає? Так багато тут люду? — спитав тихо, безнадійно.
— Багато. Але для вас місце знайдеться — лягайте ось на цьому боці, а ми потіснимося. Чи не так, Ільясе? Невже для цих нещасних не знайдеться тут місця?
Ільяс люто вишкірив зуби, знову затряс кулаками.
— Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце… Але якщо ти такий добрий, якщо жалієш цих жовточубих собак, то поклади їх на своє місце, а сам сиди цілу ніч біля дверей! А я свого місця нікому не уступлю! Гадаю, усі мої співродичі теж такої ж думки. Гей, люди, скажіть ханові!
В хизарі здійнявся галас. Одні підтримали Ільяса, інші — Бачмана. Значна частина боголів мовчала — чи то спали, чи не розуміли, про що мова, бо, як зрозумів Добриня, тут зібралися люди з різних кінців землі.