Горить свіча

Незабаром він прискакав назад.

— Отче, — вигукнув схвильовано, — це князь Данило, мій дядько! І треба ж зустрітися! Ти ж знаєш, що ще до приходу Батия під Київ він, як і ми з тобою, поїхав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом стати супроти мунгалів. Дізнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський і Галич, він кружним шляхом їде туди ж, куди й ми, — до князя Болеслава в Мазовію[104]. Нам нема чого боятися — їдьмо! Князь Данило став на спочин ген за тим ліском…

Михайло перехрестився.

— Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинці-мунгали чи польські здрайці! Почекаємо валку, а тоді вже разом і рушимо.

Він справді щиро зрадів цій зустрічі, хоча, незважаючи на близьке свояцтво, стосунки між князями були дуже нерівні, а часто переростали у справжню ворожнечу, як це не раз бувало і між іншими князями.

Лише прихід Менту під Київ змусив Михайла усмирити гординю і попросити Данила надати, поки він їздитиме в Угорщину, притулок княгині Олені та всій родині. Однак, отримавши від Бели одкоша, він поїхав до короля Конрада, сподіваючись, що дядько прийме його з розпростертими обіймами. Та не так сталось, як гадалось. Король не тільки не зрадів приїздові племінника, що позбувся спочатку чернігівського, а потім і київського князівства, не тільки не виділив хоч якої-небудь захудалої волості на прокорм, а дав ясно зрозуміти, що приїзд його небажаний, бо може викликати гнів грізного Батиги.

Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. І Михайло написав Данилові і його братові Василькові, князеві Володимиро-Волинському, листа: “Багато разів грішили ми перед вами, братове, багато заподіяли вам шкоди і обіцянок своїх не виконували. А коли й хотіли жити з вами в дружбі, то невірні бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що ніколи не будемо ворогувати з вами!”

Нелегко було гордому Ольговичу[105] писати такі покаянні слова, однак написав, бо діватися просто було нікуди: ні притулку, ні прокорму.

Романовичі — Данило та Василько — відгукнулися швидко. Вони зразу ж відпустили до нього свою сестру Олену, а потім його з сім'єю запросили до себе: Ростиславові Василько віддав Луцьк із волостю, а Данило Михайлові — Київ. Так Михайло з усім родом повернувся на Волинь.

Однак у Київ він не поїхав: боявся татар, що могли після розвідки Менгу нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волині, він їздив по селах і з дозволу Романовичів збирав данину з поселян — назбирав багато пшениці, меду, биків, овець та іншої всячини, якої вистачило б йому з сім'єю та челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тікати.

Недарма не поїхав він до Києва. Серце його ніби відчувало, що мирні дні Києва полічені, що Батий уже поставив перед своїм золототканим шатром чорний дев'ятихвостий туг — знак війни.

Спочатку теплилася надія, що Київ вистоїть і Батий не наважиться йти далі, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втікачі з Київської землі розповідали, як мужньо тримаються кияни. І хоча він не мав до цієї мужності ніякого відношення, серце його сповнювалося і гордістю, і надією.