Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
Та ось у грудні хлинули на Волинь та Галичину цілі натовпи втікачів — з ближніх від Києва городів. Київ упав! За ним упали, б'ючись до останнього воїна, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случі і Горині. Страшна навала накочувалася на Галицькі та Волинські землі, змітаючи все перед собою. І вкотре вже Михайло з родом своїм та челяддю рятується втечею. До Конрада тепер не насмів потикатися — повернув у Мазовію, до двоюрідного брата князя Болеслава.
Поки ці спогади та думки роїлися в голові, прибула валка. Михайло наблизився до саней, де сиділа княгиня Олена з онуками, відкинув полог.
Діти спали, княгиня, закутана в теплий кожух і барвисту вовняну хустку, пов'язану поверх горностаєвої шапки, запитально глянула на мужа.
— Що? Приїхали? — А побачивши попереду незнайомих вершників, стривожилась, — Боже! Хто то?
— Не хвилюйся, мати. То гридні князя Данила, — заспокоїв її Михайло.
— Данила? Брата? І він тут?
— Зараз ми його побачимо.
Валка прискорила рух і незабаром, повернувши на роздоріжжя праворуч, опинилася на затишній лісовій галявині. Там палахкотіло веселе багаття, довкола нього грілося кілька десятків вояків-галичан, поодаль стояли сани, і коні біля них смачно хрупали запашне лугове сіно.
Назустріч валці від вогню, попереджений сторожею, вже йшов князь Данило. Міцний, гарний собою, сорокарічний, він міг би зійти за сина князя Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони рівнею — князі чернігівський та галицький. До того ж — свояки.
Михайло спішився. Княгиня Олена вилізла з халабуди.
Данило розкинув руки — швидко підійшов.
— Брате! Сестронько! От і дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома, а на чужій землі!
Вони по-родичівському почоломкалися, обнімаючись хрест-навхрест. Княгиня Олена розплакалася.
— Та в який недобрий час! В яку лиху годину! Вся земля наша горить, крівцею людською підпливає… Чи сподобить Господь нас іще раз ступити на неї? Чи ми навіки покинули її, братику?
Данило майже не знав найстаршої сестри, бо ходив під стіл пішки, коли вона вийшла заміж, але вона була так разюче схожа на покійну матір, що при зустрічах з нею він відчував у серці якийсь священний трепет, і йому завжди хотілося цілувати її руки, як цілував колись мамині.
На його очах теж заблискотіли сльози, і він припав губами до сестриних рук.
— Не знаю, рідна! Не знаю! Втікачі, яких я зустрів по дорозі, розповідають, що страшне щось діється на Волині та в Галичині. Ще ніколи народ наш не терпів такого лихоліття, як зараз. Смерть і насильство не розбираються, де чоловік, де жінка, де дитина чи стара людина, — всіх підряд косить мунгальська коса, навіть у яму не кладучи, а залишаючи трупи хижим птахам та звірам на поживу… Чи доведеться нам ще раз побачити рідні місця — одному Господу нашому відомо!
— Що ж сказав тобі король Бела? — спитав Михайло.
— А-а!.. Бела, як і всі угорські королі, спить і бачить себе ще й князем галицьким та волинським. Мало йому своєї землі — поглядає на нашу, щоб загарбати її! Нерозумний! Не відає, що дуже скоро може втратити і свою… І не тільки землю та корону, а й голову!
— Відмовив?
— Я просив допомоги, щоб разом стати супроти Батия. Просив руки доньки його Констанції для сина Лева, щоб скріпити наш союз. Та де там — і слухати не захотів!
— Куди ж нам тепер? До Болеслава? А чи не скаже він нам, як мені Конрад: “Вибачайте та голоблі назад повертайте!” Га?
— Думаю, не скаже: не такий час, щоб не поділитися по-братньому куском хліба… А втім — побачимо. Ходімо до вогню: пополуднуємо та й рушимо гуртом далі. Вже і Варшава недалеко — гадаю, дотемна будемо там.
7Десь якраз у ті дні місяця лютого 1241 року, коли воєвода Дмитро, відпущений Батиєм, вирушав із розореної Галицької україни на Наддніпрянську україну, а князі Михайло та Данило вступали до столиці Мазовецького князівства — Варшави, валка джагуна Жадігера перебралася по льоду через Ітиль і нарешті дісталася до Бату-сарая, Батиєвої столиці, яку він заклав якраз перед походом на вечірні країни.
З п'ятнадцяти тисяч полонеників, що вирушили з Києва, залишилася в живих ледве половина. Інші своїми кістьми позначили скорботний шлях на схід, по якому вслід за ними судилося піти в неволю іншим тисячам.
Жадігер вступав у Бату-сарай з низько опущеною головою. Не як переможець, у якого радісно на серці, а як злочинець, якого жде неминуча кара.