Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

З невимовного мороку потойбіч гнилісних відсвітів холодного вогню, з безмежних ліг[105] Тартару, якими неквапно котить свої маслянисті води річка, нечутно і неочікувано прилинула зграя приручених і вишколених крилатих покручів, яких жодне ясне око не зможе узріти, яких жоден здоровий глузд не зможе осягнути. Це не були ані ворони, ані кроти, ані канюки, ані мурахи чи вампіри, ані спотворені людські істоти; вони були чимось, чого я не можу та й не повинен згадувати. Вони незграбно прочалапали, частково спираючись на лапи з перетинками, частково — на перетинчасті крила[106]; і коли наблизилися до святкової юрби, постаті в каптурах стали перехоплювати їх, сідаючи верхи, і один за одним вирушали уздовж темної річки, у страхітливі нори і діри, де отруйні джерела живлять жахливі і не бачені ніким водограї.

Бабця, що пряла, зникла разом з юрбою, але старий залишився, бо коли він подав мені знак осідлати тварюку і вирушати з іншими, я відмовився робити це. Я звівся на ноги і побачив, що аморфний флейтист пощез, але дві ті істоти терпляче стояли біля нас. Після того, як я навідріз відмовився їх сідлати, старий дістав табличку зі стилусом і написав, що він справді посланець моїх предків, які заснували культ вшанування Йолю у цьому прадавньому місці; і було провіщено, що одного дня я повернусь, і що ще належить здійснити найпотаємніші містерії. Він написав це все старовинними літерами, а побачивши, що я все ще вагаюся, витягнув зі складок своєї широкої накидки перстень з печаткою і годинник з моїм родинним гербом на обох, щоб довести, що він той, за кого себе видає. Але то був страхітливий доказ, бо з архівних паперів я знав, що цей годинник поховали з моїм прапрапрапрапрадідом у 1698 році.

Тоді старий відкинув каптур і вказав мені на родинну схожість наших облич, але я лише здригнувся, бо ж був упевнений, що його обличчя — просто воскова маска. Тварюки почали нетерпляче дерти лапами лишайник, і я побачив, що старому також уривається терпець. Коли одна з істот перевальцем почвалала було геть, він рвучко повернувся, щоб її спинити, і через цей різкий рух воскова маска зсунулася з того, що мало б бути його головою. А тоді, через цей жах, який затьмарив усе, що я досі бачив, поки ми спускалися кам’яними сходами, я кинувся у гидотну підземну річку, яка котила свої води до морських підводних печер; я кинувся у гнилісні соки прихованих жахів землі, поки мої збожеволілі крики не накликали на мене всі ті кровожерні легіони трупів із земних глибин.

У лікарні мені розповіли, що мене, геть закляклого, знайшли на світанку у гавані Кінґзпорта, я вчепився в уламок щогли, який мені послав випадок. Мені сказали, що, судячи зі слідів на снігу, минулої ночі я повернув не туди на гірському роздоріжжі і впав зі скелястого берега на Орандж-Пойнт. Мені нічого було відповісти, бо все було не так. Все було обманом, навіть широкі вікна, які виходили на море дахів, серед яких хіба кожен п’ятий був старовинним, звуки трамваїв і автівок на вулицях унизу. Вони наполягали, що я у Кінґзпорті, а я не міг заперечити. Дізнавшись, що лікарня стоїть неподалік старої церкви на центральному пагорбі, я геть втратив тяму, і тоді мене перевели в лікарню Святої Марії, до Аркхема, де мені могли забезпечити кращий догляд. Там мені сподобалось, бо й лікарі були значно ліберальніші, вони навіть посприяли, щоб я зміг отримати копію, зняту з примірника проклятого Альхазредового Некрономікона, який дбайливо зберігався у бібліотеці Міскатонікського університету. Вони казали щось про «психоз» і сходились на тому, що мені треба викинути з голови будь-які нав’язливі ідеї.