Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Осторонь дороги здіймався ще вищий пагорб, холодний і обвітрений, і я побачив, що там було кладовище, на якому з-під снігу лиховісно стриміли чорні могильні камені, ніби зогнилі нігті величезного трупа. Дорога була ще невторована, і мені здавалося, ніби я чую далеке жахливе поскрипування, немов під поривами вітру хитається шибениця. Чотирьох моїх родичів у 1692 році повісили за відьомство, але я не знаю, де саме.

Коли дорога спустилася схилом до моря, я намагався вловити радісні звуки надвечірнього містечка, але нічого не почув. Тоді я подумав, що, можливо, у цих старих пуритан якісь особливі різдвяні традиції, які можуть здаватися дивними, наприклад, тиха молитва навколо вогнища. Після цього я вже не намагався вловити звуків святкувань і не виглядав подорожніх, а просто йшов повз тьмяно освітлені ферми і похмурі кам’яні стіни, на яких вивіски старих крамничок і приморських таверн поскрипували у подувах солоного бризу, а химерні молотки біля обрамлених колонами дверей поблискували у відсвітах маленьких зашторених вікон, що виходили на безлюдні немощені алеї.

Я бачив мапу містечка і знав, де знайти будинок моєї рідні. Мені сказали, що мене пізнають і я буду бажаним гостем, бо легенди живуть довго; тож я поспішив через Бек-стріт на Серкл-Курт, а тоді вкритою снігом кам’яною бруківкою до місця, де Ґрін-Лейн виходить позаду Торгового Дому. Старі мапи не втратили своєї актуальності, тож у мене не виникло жодних труднощів із маршрутом; хоча у Аркхемі мені таки збрехали, запевнивши, що сюди можна дістатися трамваєм, бо у себе над головою я не бачив жодних дротів. Та й сніг усе одно засипав би рейки. А втім, я не шкодував, що вирішив іти пішки, бо з висоти пагорба засніжене містечко виглядало просто чудово, і зараз я нічого так не хотів, як постукати у двері будинку, в якому живе моя рідня, сімнадцятого будинку на лівому боці Ґрін-Лейн, зі старим гостроверхим дахом і навісним другим поверхом, збудованим іще до 1650 року.

Коли я підійшов до будинку, в ньому горіло світло, а судячи з ромбічних вікон, зараз будинок мало відрізнявся від свого первозданного вигляду. Його верхня частина нависала над вузенькою вуличкою і майже торкалась навісної частини будинку навпроти, утворюючи своєрідний тунель з високими кам’яними ґанками, очищеними від снігу. Тротуарів не було, натомість до високо розташованих у багатьох будинках дверей можна було дістатися, лише піднявшись подвійним прольотом східців із кам’яними парапетами. Виглядало все це дивно, тим паче що у Новій Англії я був чужинцем і ніколи раніше не бачив подібного. Мені все це подобалося, а ще краще було б, якби на снігу виднілися сліди, на вулицях — люди і хоча б на деяких вікнах були розсунуті штори.