Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
А з ополонки ще чулися окремі поклики про допомогу: кільком потопаючим пощастило схопитися руками за кромку криги. Сильна течія затягувала їх униз, але вони щосили трималися, намагалися вилізти наверх. Та вилізти не могли: мокрі руки ковзалися, ні за що було вхопитися…
Добриня ринувся вперед. Ілля заступив йому дорогу.
— Ти куди, божевільний? Утопишся!
Добриня вирвався з його чіпких рук, гукнувши на ходу:
— Бережи Янку!
А сам підбіг до найближчого вершника, схопив туго скручений, причеплений до задньої луки сідла аркан і метнувся до ополонки. Там хтось відчайдушне боровся зі стрімкою течією, що затягувала під лід. Видно, сили залишали нещасного, бо він уже не кричав — лише рикав, як поранений звір, витягнувши поперед себе скоцюрблені руки, що ковзали по льоду і не мали за що вхопитися.
— Тримайся! — гукнув Добриня і, лігши на лід, почав поволі підповзати до ополонки. — Я зараз допоможу тобі!
Наблизившись кроків на десять, швидко розв'язав аркан, одну петлю, меншу, натягнув собі на зап'ястя, а другу, більшу, разом з усім арканом метнув потопаючому. Той зразу ж спіймав її і затис у кулаці.
— Тримаєшся? — спитав Добриня.
Той мовчки кивнув головою.
— Тягну!
І Добриня почав тягнути аркан до себе. Але тут збентежено помітив, що сам поволі сунеться до ополонки. Він зрозумів: у нього не було ніякої опори, щоб витягти потопаючого, адже ні за що триматися на слизькій поверхні льоду.
Він попустив аркан. Оглянувся, щоб знайти допомогу. Та ніхто не поспішав хоч чим-небудь допомогти йому. До всього заважала канта, що боляче впиралася в шию.
Що ж робити? Кликати на допомогу? Та чи витримає крига? Недарма ж ніхто не зрушив з місця — всі бояться провалитися.
Він знову безпорадно оглянувся. Цю його безпорадність зрозумів потопаючий і, цокаючи від холоду зубами, уперше подав голос:
— Добрине, ч-чекай! Я зараз д-дістану н-ножа!
З несподіванки Добриня стрепенувся. Та це ж сотник Жадігер! Це ж його голос! Він навіки запам'ятав його. Ніколи і ніде не сплутає з ніяким іншим! Як же він його зразу не впізнав? Правда, з-за кромки криги виглядає лише півголови, прикритої шапкою, але тепер він його добре уявляє всього — і плоске, з дьобатим носом обличчя, і широкі вилиці, і вузькі, з важкими повіками очі…
Очі ворога!
Він мимоволі глянув на свою руку, що тримала аркан, і на аркан, що простягнувся до Жадігера, і зціпив зуби. В одну мить, як блискавка, сяйнув спомин: це було років зо два тому, навесні, відразу, як татари погромили донських половців і Жадігер узяв його собі за раба і приставив до кінського табуна конюхом. Одна з маток якраз перед тим, як ожеребитися, потрапила в лисячу нору і зламала ногу. На нещастя, це була якась непростої породи матка, від якої Жадігер ждав приплоду. Як він тоді бив його! Накинув на шию аркан і періщив гарапником по голій спині та по ногах, ганяючи довкола себе, аж поки стомився. Нарешті кілька разів копнув його під бік носком свого цупкого гутула.
— Знатимеш, рабе, як берегти хазяйське добро!
Аркан! Тоді і тепер. Але як все помінялося!.. Тут його спогад обірвався. Тримаючись за аркан, Жадігер другою рукою витягнув з-за халяви міцного клича — захалявного ножа і кинув Добрині.
— Лови!
Ніж був міцний, широколезий, з роговою колодкою. Тепер можна попробувати!
Увігнавши його в лід і відчувши тверду опору, Добриня натягнув аркан і гукнув:
— Я триматиму, а ти вилазь!
Жадігер ухопився за аркан двома руками, підважився ліктями і поволі виповз із ополонки на лід. Підвестися вже не міг — закляк від холоду. Тоді Добриня, відштовхуючись ножем, почав задкувати і тягти за собою обважнілого сотника, аж поки відчув, що лід під ним міцний — не провалиться. Там зупинився і підвівся. До нього наближалися перелякані Жадігерові баатури.
— Візьміть його та одягніть у сухе, — сказав знесилено Добриня і, кинувши на лід ножа, повернувся і мовчки пішов назустріч Янці, що, відокремившись від гурту, поволі наближалася до нього.
5Три довгих зимових місяці — грудень, січень і лютий — Батий лив людську кров, як водицю, у Київській, Володимиро-Волинській та Галицькій землях. Він лютував, бо жоден город чи навіть маленький городок не здався добровільно. Їх усі довелося брати приступом. Лише Данилів, Крем'янець та Холм так і не пощастило взяти. Сили монгольські танули. Та незрівнянно більші втрати несло місцеве населення. В городах, які чинили опір, його вирубували до ноги, будинки та храми спалювали, майно грабували. По селах забирали у смердів збіжжя, живність, одяг, багатьох убивали, молодих жінок та чоловіків тягнули в полон.