Моральні листи до Луцілія

Про все це мовить Арістон. Відповімо на кожне його твердження зокрема. Насамперед заперечимо те, що він говорить про перешкоду, яка, будучи перед очима, заважає зорові і яку треба усунути. Я згоден, що тут недоречні настанови, як треба дивитися,- необхідні ліки, які очистили б зір, одігнавши те, що стоїть йому на заваді. Адже ми бачимо завдяки природі; той, хто усуває ту перепону, повертає природі притаманну їй здатність - дає змогу користатися зором. Одначе природа не вчить, які наші обов'язки в кожному окремому випадку. І ще: той, кого вилікували від сліпоти, не може, тільки-но прозріє, повертати й іншим утрачений зір. Хто ж позбувся зла, той звільнює від нього й інших людей. Не треба ні спонукань, ані порад, щоб око розпізнавало різні властивості барв: чорне від білого відрізнить будь-хто без жодних повчань. Зате душі не обійтись без настанов, і то багатьох, щоб могла бачити, як слід поводитись у житті. Щоправда, й лікар не тільки лікує хворих на очі, але й дає їм настанови. «Ти не повинен,- застерігає,- звертати ослаблий зір до різкого світла; з темряви перейди спершу кудись у тінь, потім зважся на більше і лише поступово звикай переносити незахмарену ясність; ти не повинен хилитись над книжкою після їжі; не повинен натомлювати обтяжених, напухлих очей; мусиш остерігатися холодного вітру, що з силою дме просто в обличчя». Робить ще й інші потрібні застереження, не менш помічні, ніж самі ліки.

«Причина всіх збочень,- каже Арістон,- хибні ухилення; а від них нас не звільнять жодні наста-::тви, не спростують помилкової думки стосовно того, що є злом, а що -- благом».- Самих настанов, певна річ, не досить, аби повалити неправдиве уявлення, що закоренилось у душі. Але хіба вони справді нічого не значать у поєднанні з іншими засобами? Передусім вони відсвіжують пам'ять. А ще ж до всього того, що в цілості виглядає розпливчастим, можна приглянутись пильніше, тільки-но поділиш його на частини. Інакше зайвими б випадало назвати розради й заохочення. Вони ж зайвими не бувають; отже, не бувають зайвими й перестороги.

«Безглуздо,- мовить він далі,- радити хворому, що він мав би робити, будучи здоровим: треба повернути йому здоров'я, без чого всі поради - марна трата часу».- А хіба ж і хворі, й здорові не мають чогось спільного, в чому їх однаково треба повчати? От, скажімо, щоб не надто пожадливими були до їжі, щоб не перевтомлювалися. Так само деякі настанови можна давати водночас і вбогим, і багатим.- «Зціли,- каже він,- людей од захланності й тобі не доведеться наставляти ні злидаря, ні багатія, адже в одного й другого пригасне жадоба».- Але хіба то одне й те ж саме - не жадати грошей і вміти ними користуватися? Жадібні не знають їм міри, а ті, кого не звинуватиш у жадібності, часто не вміють ними користуватися.- «Усунь,- веде він далі,- помилки, і зайвими стануть усі настанови».- А це вже неправда! Уяви собі, що жадоба вляглася, що розкіш погамована, зухвальство загнуздане, а лінивство приострожене,- але й тоді, коли пороки будуть усунені, треба вчитися, що і як ми повинні робити.- «Повчання,- твердить він,- не дають жодної користі, коли стикаються із закоренілими пороками».- Але й ліки безрадні супроти невиліковних хвороб, і все-таки їх приписують - одним для підмоги, іншим - для втихомирення болю. Так само й могутність усієї філософії, хоч би й зібрала воєдино всі свої сили, не викоренить із душі затвердлої, давньої болячки. Але, якщо вона не лікує всього,