Моральні листи до Луцілія

Отже, тут постає два питання: чи дана частина корисна, чи некорисна, і чи сама вона може зробити людину доброчесною, одне слово, чи та частина є зайвою, чи, навпаки, робить зайвим усе інше. Хто хоче вбачати у ній щось цілком непотрібне, міркує так: «Якщо перед очима якась завада перешкоджає нашому зорові, то її треба усунути. А не усунувши, даремно повчатимеш: «Іди ось у тому напрямку, простягни руку ось туди». Так само, якщо якась річ засліплює душу і не дає побачити порядку наших обов'язків, то марними будуть слова наставника: так, мовляв, живи з батьком, а ось так - із дружиною. Адже ні на що не придаються настанови, поки омана затьмарює розум. Розсієш її - одразу й буде видно, який у кого обов'язок. Інакше вчитимеш когось, що належить робити розумній людині, але розумним його не зробиш. Дораджуєш убогому, аби жив, як живе багач. Та чи може він скористатись із твоєї поради, поки залишається вбогим? Пояснюєш голодному, що він мав би робити, якби був ситим. А ти краще прожени голод, що проник йому аж до самих кісток. Те ж саме скажу тобі й щодо всіх інших пороків: їх треба усунути, а не вдаватись до повчань, які все одно при тих пороках будуть марними. Поки не спростуєш хибних думок про ту чи іншу річ, поти ні скупий не слухатиме, як треба користуватися грішми, ані боязкий - як нехтувати небезпеками. Мусиш домогтися того, аби він зрозумів, що гроші - це ні благо, ні зло; мусиш довести йому, що багачі - найнещасніші люди; мусиш зробити так, аби він знав: усе те, що вселяє в людей загальний страх - навіть страждання чи смерть,- не таке вже страшне, як його малює поговір. Часто й у самій смерті (а піддатись їй - несхитний закон) великою втіхою є те, що вона ні до кого не приходить двічі; а щодо болю, то найкращий засіб тут - стійкість духу, який, власне, своєю незламністю полегшує все те, що переносить із завзяттям. Природа болю має ще й ту велику перевагу, що тривалий біль не може бути надто сильним, а надто сильний - тривалим. Мужньо треба сприймати все, що велить нам світова необхідність». Коли, виклавши такі засади, ти даси йому змогу побачити своє місце у світі, коли він збагне, що блаженним є не те життя, що догоджає насолодам, а те, що у злагоді з природою, коли полюбить доброчесність як єдине людське благо, а підлості уникатиме як єдиного зла, коли зрозуміє, що все інше: багатства, почесті, добре здоров'я, могутність, влада - це щось серединне, чого не можна зарахувати ні до блага, ані до зла,- тоді він не потребуватиме наставника, який в кожному окремому випадку повчав би його: «Ось так ходи; так обідай; це личить чоловікові, те - жінці; ось це - жонатому, а ось те - нежонатому». Частенько якраз ті, що з великою запопадливістю повчають інших, самі неспроможні виконати тих повчань. Так вихователь повчає хлопця, бабуся - внучку; так скорий до гніву вчитель веде з учнями бесіду про шкідливість гніву. Заглянь у початкову школу - і пересвідчишся: все те, над чим з таким завзяттям б'ються насуплені філософи, вже містить у собі дитяча наука.