Посмертні записки Піквікського клубу

— А що це означає? — і собі спитав містер Піквік.

— Та свистячу ж крамницю, сер, — пояснив містер Веллер.

— Що воно таке, сер? — Там продають птахів? — хотів знати містер Піквік.

— Та що ви, сер! — відповів Джоб. — У свистячій крамниці продають спиртні напої.— І Джоб Тротер коротенько розповів, що через заборону, під загрозою суворої кари, приносити спиртні напої у тюрму для винуватців, вони мають особливу ціну для тутешніх леді та джентльменів. І деякі меткі тюремники, з певних комерційних міркувань, дозволили двом чи трьом в’язням продавати улюблені сорти джину собі на користь та бариш.

— І ця система, сер, як бачите, прищепилася по всіх тюрмах для винуватців, — закінчив містер Тротер.

— І перевага її в тому, — додав Сем, — що тюремники зараз же хапають кожного продавця, крім тих, хто їм платить, а в газетах їх вихваляють за пильність. Отже, вони мають подвійний зиск: віднаджують від торгівлі інших і збільшують свої прибутки.

— Правильно, містер Веллер, — ствердив Джоб.

— Ну, добре. Але хіба ж ті кімнати ніколи не оглядають, шукаючи в них приховані напої? — здивувався містер Піквік.

— Звичайно, оглядають, сер, —відповів Сем, — але тюремники знають про це заздалегідь і попереджають свистунів, а тоді вже свисти скільки хочеш — нічого не знайдеш.

Тим часом Джоб постукав у двері, які відчинив джентльмен з нечесаною головою. Коли відвідувачі увійшли, він засунув засув і усміхнувся. На цю усмішку усміхнувся й Джоб, а за ним і Сем. Гадаючи, що цього ж чекають і від нього, усміхався аж до кінця побачення і містер Піквік.

Джентльмена з нечесаним волоссям така німа заява, здається, задовольнила цілком, бо він дістав спід ліжка плисковату кам’яну пляшку кварти на дві й налив три склянки джину, яким Джоб Тротер з Семом дали лад надзвичайно майстерно.

— Ще? — спитав свистячий джентльмен.

— Ні, годі,— відповів Джоб Тротер.

Містер Піквік заплатив, засув відсунули, і вони вийшли, при чому нечесаний джентльмен дружньо хитнув головою до містера Рокера, який в той час проходив мимо.

Потім містер Піквік відвідав усі коридори, всі сходи і ще раз обійшов круг двору. Більшість людей, що мешкали в тюрмі, скидались то на Майвінса, то на Смангла, то на капелана, то на різника, то на кінського баришника. Скрізь був такий же бруд, такий же гамір і гвалт. Кожен куток нагадував інший, і гіршими і кращими сторонами. Увесь будинок, здавалося, не знав спокою, і всі метушилися й тинялися по тюрмі, мов неприкаяні душі.

— Досить я бачив, — сказав містер Піквік, відкидаючись на спинку стільця в своїй маленькій кімнатці.— У мене голова болить від цих сцен і стискується серце. Відтепер я буду в’язнем у моїй власній камері.

І містер Піквік суворо додержував цієї обіцянки. Три довгі місяці просидів він у себе, виходячи в коридор хіба вночі, коли більшість в’язнів спала або бенкетувала по своїх кімнатах. Неволя починала вже погано відбиватися на здоров'ї нашого героя; але ні повсякчасні прохання Перкера та друзів, ні ще частіші застереження та вмовляння містера Семюела Веллера не могли примусити його хоч на йоту змінити своє рішення.