Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Цікаве видовище; правда, Сем? — спитав містер Піквік, добродушно озираючись кругом.
— Дуже цікаве, сер, — відповів Сем. — Дива не припиняються, — промовив він до себе. — Я дуже помиляюсь, якщо той Джінгл не вдався по допомогу до чогось на зразок водокачки.
Двір, утворюваний муром у тій частині Фліта, де стояв тепер містер Піквік, був досить просторий, щоб грати тут у м’яча. З одного боку його відгороджував самий мур, а з другого — те крило тюрми, що дивилося (або, вірніше, дивилося б, якби не мур) на собор святого Павла. У цей час там було багато винуватців, які никали по двору або сиділи в найрізноманітніших ліниво — байдужих позах. Більшість чекала дня, коли справи їхні мали розглядати в суді, а решта відбувала визначену різними строками кару, байдикуючи, хто як міг. Деякі були обшарпані, деякі — в чепурних костюмах, багато було брудних і мало чистих, але всі вони нудили світом і вешталися з кутка в куток без думки й без мети, неначе звірі в звіринці.
Порозлягавшись на вікнах, звідки можна було бачити двір, висувалися люди, що або голосно перемовлялися з своїми знайомими внизу, або перекидалися м’ячем з якимнебудь завзятим спортсменом у дворі; інші стежили за грою в м’яч або за хлопцями, що рахували удари й викрикували результати гри. Брудні жінки в стоптаних черевиках сновигали туди й сюди, відвідуючи кухню в одному з кутків двору; діти верещали, бились і гралися — в другому кутку. Грюкіт кеглів і вигуки грачів змішувалися з сотнями інших звуків у страшенний шум.
— Хочете подивитись на свистячу крамницю, сер? — спитав Джоб Тротер.
— А що це означає? — і собі спитав містер Піквік.
— Та свистячу ж крамницю, сер, — пояснив містер Веллер.
— Що воно таке, сер? — Там продають птахів? — хотів знати містер Піквік.
— Та що ви, сер! — відповів Джоб. — У свистячій крамниці продають спиртні напої.— І Джоб Тротер коротенько розповів, що через заборону, під загрозою суворої кари, приносити спиртні напої у тюрму для винуватців, вони мають особливу ціну для тутешніх леді та джентльменів. І деякі меткі тюремники, з певних комерційних міркувань, дозволили двом чи трьом в’язням продавати улюблені сорти джину собі на користь та бариш.
— І ця система, сер, як бачите, прищепилася по всіх тюрмах для винуватців, — закінчив містер Тротер.
— І перевага її в тому, — додав Сем, — що тюремники зараз же хапають кожного продавця, крім тих, хто їм платить, а в газетах їх вихваляють за пильність. Отже, вони мають подвійний зиск: віднаджують від торгівлі інших і збільшують свої прибутки.
— Правильно, містер Веллер, — ствердив Джоб.
— Ну, добре. Але хіба ж ті кімнати ніколи не оглядають, шукаючи в них приховані напої? — здивувався містер Піквік.
— Звичайно, оглядають, сер, —відповів Сем, — але тюремники знають про це заздалегідь і попереджають свистунів, а тоді вже свисти скільки хочеш — нічого не знайдеш.
Тим часом Джоб постукав у двері, які відчинив джентльмен з нечесаною головою. Коли відвідувачі увійшли, він засунув засув і усміхнувся. На цю усмішку усміхнувся й Джоб, а за ним і Сем. Гадаючи, що цього ж чекають і від нього, усміхався аж до кінця побачення і містер Піквік.
Джентльмена з нечесаним волоссям така німа заява, здається, задовольнила цілком, бо він дістав спід ліжка плисковату кам’яну пляшку кварти на дві й налив три склянки джину, яким Джоб Тротер з Семом дали лад надзвичайно майстерно.
— Ще? — спитав свистячий джентльмен.
— Ні, годі,— відповів Джоб Тротер.
Містер Піквік заплатив, засув відсунули, і вони вийшли, при чому нечесаний джентльмен дружньо хитнув головою до містера Рокера, який в той час проходив мимо.
Потім містер Піквік відвідав усі коридори, всі сходи і ще раз обійшов круг двору. Більшість людей, що мешкали в тюрмі, скидались то на Майвінса, то на Смангла, то на капелана, то на різника, то на кінського баришника. Скрізь був такий же бруд, такий же гамір і гвалт. Кожен куток нагадував інший, і гіршими і кращими сторонами. Увесь будинок, здавалося, не знав спокою, і всі метушилися й тинялися по тюрмі, мов неприкаяні душі.
— Досить я бачив, — сказав містер Піквік, відкидаючись на спинку стільця в своїй маленькій кімнатці.— У мене голова болить від цих сцен і стискується серце. Відтепер я буду в’язнем у моїй власній камері.
І містер Піквік суворо додержував цієї обіцянки. Три довгі місяці просидів він у себе, виходячи в коридор хіба вночі, коли більшість в’язнів спала або бенкетувала по своїх кімнатах. Неволя починала вже погано відбиватися на здоров'ї нашого героя; але ні повсякчасні прохання Перкера та друзів, ні ще частіші застереження та вмовляння містера Семюела Веллера не могли примусити його хоч на йоту змінити своє рішення.