Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Він походив зi шляхетського польсько–українського роду з околиць Білої Церкви. Набув доброї освіти, навчаючись у Київській Академії, а потім в єзуїтській колегії у Варшаві. Потім перебував якийсь час при дворі Яна Казимєжа та був відряджений на королівський кошт для інженерної освіти – вивчення артилерійської справи. Жив довший час у Німеччині, Голандії, Франції та Iталії. В цих країнах йому, як довіреній особі польського короля, доводилося перебувати й при дворах. Один іноземний відвідувач, провідуючи його вже в якості гетьмана, бачив у нього французькі та голандські газети. Він зібрав у себе значну бібліотеку, та використав інженерні знання для побудови у себе ливарні гармат.
Всі іноземці, що його бачили в один голос свідчать про його розлеглі знання, бездоганне володіння кількома мовами та уміння чітко і ясно висловлювати свої думки, нікому їх не нав’язуючи, а радше переконуючи логікою мислення. Провадив стриманий триб життя.
В усьому цьому він був прямою протилежністю свого принципала в подальшому – Пєтра I, пияки, розпусника та абсолютного невігласа, який робив монструальні помилки навіть пишучи рідною мовою та не мав зеленого поняття про будь–які інші мови.
Гетьманом він був обраний підчас невдалого Кримського походу Ґоліцина, та Костомаров твердить, що то було за добрий хабар Ґоліцину особисто. Але, нема сумніву, що з усіх можливих претендентів найбільш гідним був саме він. А хабар, – що ж хабар? Перейшовши під високу руку московського царя – без хабарів уже не проживеш: не Польща…
За роки гетьманування він не одного разу зустрічався з царем, та вони були в найліпших відносинах, але… Про що ж вони могли говорити між собою, – європейськи освічений гетьман i московське царське мурло?
Можна лише поспівчувати цій людині, високоосвіченому європейцеві, який силою свого службового становища вимушений був з року на рік спілкуватися з цим вічно п’яним московським недоумком. Важко твердити, що це могло йому з якогось боку подобатись.
Чи не найбільш, однак, неприємними були службові відносини з царем. Бо цей постійно п’яний придурок зчиняв метушню з будь–чого, та сипав наказами, одна половина яких могла протирічити другій. Характерним саме в цьому є початок війни зі шведами 1700. Коли його поплічник Авґуст II розпочав військові дії в Лівонії, цар видав указ малоросійському гетьманові – надіслати на допомогу союзникові козаків. Гетьман зібрав загін бажаючих та призначив командувати полтавського полковника Iскру. Не встигли їх спорядити, прибуває новий царський указ: іти самому гетьманові та вести 10 000 козаків. Не встиг гетьман вирушити з ними в дорогу, як його наганяє новий указ: сидіти всім на місці й нікуди не рипатись. Ну, що ж – не рипатись, так не рипатись. Гетьман розпускає військо, але тут прибуває новий указ – терміново відправити 12 000 козаків.
Навіть врівноважений гетьман цього не витримав, та написав російському командуючому Ґоловіну лист доволі цікавого змісту. Там він чемно натякає, що йому ліпше знаходитись з козаками стало при царському війську, де цар. Бо так, пише він: “I військо при гетьмані було би ладніше, і у випадках військових козаки показували би більше відваги”. А втім, кінчає він, – де цареві забажається, там нехай і тримає.
Командувати козаками Мазепа призначив тоді свого небіжа, Обидовського. Якось діставшися Пскова, він із частиною козаків поспішив був до Нарви, але звідти росіяни вже розбіглися. Він повернувся до Пскова, де в лютому 1701 незабаром і помер.
Козаки, що верталися додому, в один голос жалiлися на відсутність харчів, для них i для коней, припасів та одежі. На вороже ставлення до них у Росії. Отже, відносини не складалися з самого початку, i це незмірно дратувало лояльного гетьмана.
Але, ким же він був насправді, цей гетьман України, найбільш довговічний з усіх? – якого одні вважають “ізмєнніком царю”, інші “прєдатєлем украінского народа”, а треті – мало не символом української незалежності. Це був не Хмельницький і не Виговський, великих військових перемог він за собою не мав, та й не добивався; був людиною радше миролюбною. Але був, зате, добрим господарем та управителем; а ще був, це вже напевно, – блискучим дипломатом. А значить, що ж тут поробиш? – I блискучим інтриганом. Бо, попри всі доноси, які з таким задоволенням наводить Костомаров, – утримався на гетьманстві саме до того часу, який сам собі визначив. Сам при цьому, зауважимо особливо, – ні на кого ніби доносів не писав. Бо, певно, що їх тоді з охотою навів би той же Костомаров.
Все це свідчить, схоже, що він був тим, що колись називали бiльш–менш порядною людиною. А цього абсолютно, вичерпно досить, щоб пояснити його поведінку. Ним рухало не прагнення до незалежності України, бо воно й найменше не простежується з будь–чого попереднього, хоч він, зрозуміло, вітав би таку можливість. Та й не прагнення перейти на бік переможця, якого незаперечно вбачав у особі Карла, як про це нам весь час товче Н. Костомаров. Бо, вже тоді, коли він задекларував себе на боці шведського короля, – справи зовсім не виглядали аж такими райдужними, попри всю високу репутацію короля.