Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
З їдальні долинає дзенькіт, каверзливий голос Труди, насмішкуватий сміх Ганса. Щільніше запахнувши халат, Берта вибігає до їдальні. На підлозі лежать друзки розбитої чашки, передня пілка платтячка Труди залита молоком.
— Пробачте, фрау, — виправдовується покоївка, — дівчинка відштовхнула чашку…
— Бо я не хочу молока, а хочу кави, як у Ганса, — вередливо хлипає Труда.
— Я мужчина, а ти дівчина, — з погордою кидає Ганс.
Діти ладні зчепитися в сварці, та Берта рішуче виряджає Труду з-за стола, наказавши покоївці, щоб та переодягнула дівчинку в нову суконьку.
— А ти допивай свою каву, бо зараз приїде батько. Не вистачає, щоб ви посварились наостанку, — кидає Берта синові й ніби ненароком бере покладену біля прибору чоловіка свіжу газету.
Можна було б тут-таки, в їдальні, сісти і проглянути її, та чоловік от-от має прийти, а Берті не хочеться, щоб Йозеф застав її за таким заняттям. Вона швидко йде до туалетної, відкручує кран, сідає на край ванни. У дзюркоті потужного струменя води не чути шелесту газетних сторінок. Берта перегортає їх одну за одною, поспіхом проглядаючи вміщені матеріали, хоч знає: те, що вона шукає, скоріш за все міститиметься на передостанній сторінці. Ось і вона. Повідомлення про вбивство якоїсь Клари Нейман. Коментарі до нього й фотознімки забирають мало не всю сторінку. Берта лише ковзнула поглядом по цьому матеріалу. Її не цікавить ця чергова сенсація, в неї нема часу вболівати над долею дівчини, очі її вже прикипіли до іншого. Сьогодні текст під рубрикою «З залу судових засідань» набрано нонпареллю, хоч він і так незвично куций: короткий звіт про перебіг процесу групи підроблювачів чеків… Кілька оповісток про розгляд наступних справ… Повторний виклик відповідача Пауля Зігеля за позовом Гейнца Зігеля… Рубрика поліцейської хроніки ще лаконічніша: загублено портфель з діловими паперами, тому, хто його знайде, буде видано грошову винагороду…. Прикмети осіб, що їх розшукує поліція… Хвалити бога — все, більше нічого! Знов нічого. Жодного слова про таємниче вбивство в гаю біля Карова.
Берта з полегшенням зітхає, хоче підвестися і раптом відчуває, ніби всю її обдало окропом, так паленіє її шкіра від пекучого сорому. Підставивши руку під струмінь води, вона прикладає мокру долоню до чола, проводить нею по обличчю. «Я, мов Пілат, прагну вмити руки, а це ж через мене загинув Карл! Якби я не прийшла того вечора, він зостався б удома і тоді б його не перестріли вбивці…» Ці слова звучать в її мозку день у день, іноді, залишившись сама, вона шепоче їх уголос. Так їй легше. Якби можна було прокричати ці слова на весь світ, якби вона наважилась подати свідчення! Розповісти про пивну, про людину, що підійшла до їх столика, того незнайомця, який вийшов перед ними і порався біля довгої чорної машини, про шофера таксі… Тоді б, може, знайшли тих, хто вбив Карла.
Але вона боїться, вона тремтить від самої думки, що її допитуватимуть, примусять виступити прилюдно, що її ім’я з’явиться в пресі. Ніколи, ніколи вона не наважиться на таке, як не краятиме їй серця туга за Карлом.
Припавши головою до раковини вмивальника, Берта плаче. За її спиною невпинним струменем б’є вода, заглушуючи стукіт у двері ванної.
— Берто, поквапся! Ми можемо спізнитись, — голосно гукає Нунке.
— Зараз. Накажи подавати на стіл.
Перш ніж вийти до їдальні, Берта споліскує і припудрює обличчя, та Нунке відразу помічає заплакані очі дружини. Це тішить його самолюбство.
— Ну-ну, годі ж бо! — поблажливо каже він. — Не назавжди ж ми розлучаємось.
— Авжеж, — холодно кидає Берта і поспішає сісти, щоб уникнути традиційного дотику його губів до свого чола.
— Ти сердишся, що я вас відсилаю? Але я дбаю насамперед про тебе, про твій спокій. Ще невідомо, як повернуться справи далі. Може статися…
— Облишмо цю тему! Я наперед знаю, що ти скажеш, і в усьому з тобою згодна… Так, я вчинила нерозважливо, та не можна ж вічно про це нагадувати! — У голосі Берти звучить безмежна втома, і Нунке утримується від дошкульної репліки, що проситься йому на уста.