Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Пропонована книга є цікавим, несподіваним поглядом на так званий «радянський» культурний процес 1910—1930-х років XX століття: крізь своєрідне «задзеркалля» офіційної епохи і зсередини — через листування, спогади, щоденникові нотатки. Зокрема, йдеться про взаємовідношення життя й мистецтва, влади й діячів культури, їх роль та місце в умовах радянської ідеології. Видання розраховане на широке коло читачів. Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Подальші відомости про свого батька на початку 1990-их подавала дочка письменника, яка разом з матір’ю виїхала до Америки. «Розстріляно Костя Буревія 16 грудня 1934 року, — значила вона в листі до автора сих рядків. — Після убивства Кірова розстріляли 28 українців. Серед них Влизько, Косинка і Фальківський. Все, що мало підпис Костя Буревія, було вилучено з бібліотек, папери — конфісковано. Реабілітації Буревія не було ніколи. Драч помилився».
При цьому малась на увазі помилка у статті про Костя Буревія в 1-му томі «Української літературної енциклопедії», написаної І. Драчем по гарячих «незалежних» слідах. Річ у тому, що ані мажорних нот сумна пісня нашої культури не знала ніколи, ані справжніх облич жадного із своїх катів. Усі знищувачі були виправдані, а знищені отримали удавану «реабілітацію» від уряду. У кращому випадку такі окозамилювальні заходи донині залишаються єдиною відповіддю всім родинам загиблих і, зокрема, тим, хто у далекому зарубіжжі високо тримав бойові українські прапори, під якими загинув свого часу Кость Буревій.
Останній з «Нової Ґенерації»
Разве мог предположить,
Что придется долго жить?
А. Межиров
…У Франції, як знати, існує «Асоціяція за право гідно померти». Але це у Франції, там тепло! І літературних джентлменів удачі там шанують ще за життя. Натомість український літератор зазвичай позбавлений права на гідній відхід. Згадаймо, як безсоромно, на «державному» рівні й масштабі, за всі часи спекулювали на смерти В. Симоненка, Л. Кисельова, В. Стуса…
Випадок Володимира Гаряїва, який тихо відійшов у вічність у липні 1997-го року, не такий гучний. Рутинний, мовити б, випадок. Камерний. Але від того не менш страшний.
Володимир Гаряїв та Ніна Супруненко. Харків, 1994 рік
Він пішов з життя на 83-му році життя — колишній член леґендарного футуристичного гурту «Нова Ґенерація» (1927—1930), поет і філософ, сучасник М. Хвильового, поплічник М. Семенка. Малопомітний діяч на пізнішому терені занедбаної української літератури.
Мовчазна присутність Гаряїва на всіх мистецьких імпрезах, конференціях і фестивалях «незалежного» часу була потрібна Харкову, як лякмусовий папірець на справжність його літературних ігор періоду 1990-их років, як ґарант на тяглість культурної традиції Семенкового футуризму аж до гурту «Червона Фіра» С. Жадана включно.
В. Гаряїв не дотягнув лише кілька місяців до реалізації найголовнішого проекту свого життя — видання філософської поеми-трактату «Метафізичний реквієм», ілюстрованої харківським художником В. Бондарем, яку творив, починаючи від 1932-го року. Творив, правив і переховував шістдесят років поспіль: впродовж колективізації й терору, репресій та численних «перегинів на місцях», «відлиг», «застоїв» і «перебудов». Навіть уже в часі «незалежности» — продовжував писати: малознаний поет, невизнаний філософ, незнищенний свого часу infant terrible жорстокої епохи, що знав у в обличчя справжніх катів Загірньої комуни.
Портрет В. Гаряїва. Художник В. Бондар. 1999 рік
Наприкінці 1932-го року Гаряїв показував «Метафізичний реквієм» своєму вчителю Михайлю Семенку, і той звернувся до майбутнього голови СПУ Івана Кулика з проханням допомогти видрукувати твір. Але той вимагав радикальної переробки поеми, вказуючи на її «надмірний натуралізм» і «несумісну з нашим часом розгубленість». Тоді Гаряїв звернувся до самого Павла Тичини, якому твір сподобався, він навіть обіцяв надрукувати уривок з поеми в журналі «Червоний Шлях», але далі обіцянок справа не пішла. Трохи згодом цей уривок спробували видрукувати у збірнику молодих харківських поетів Ігор Муратов та Іван Каляник, але цього разу пильна цензура так само не допустила його до друку. Після масових репресій 1937-го року в письменницькому середовищі автор узагалі кинув мріяти про будь-яку можливість опублікувати свою поему. Нарешті, вже після XX-го з’їзду КПРС, а також після першої хвилі реабілітацій 1956-го року, Гаряїв, укотре доповнивши твір новими фрагментами-розмислами щодо мінливої дійсности, спробував ще раз подати його до друку. Але, під час виступу 1960-го року на республіканській філософській конференції, письменник несподівано був звинувачений у ревізіонізмі. У своєму відгуку з трибуни він заявив, що, виголошуючи тезу про те, як «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх», лише цитує «Маніфест Комуністичної партії», тож у відхиленні від марксизму звинувачують не його, але автора «Маніфесту». Себто самого Карла Маркса. Звісно, що такого трюїзму партійне начальство Гаряїву не подарувало. Почались переслідування, провокації, про будь-який друк можна було забути.
