Повернутися дощем

Настя після повернення з полону одразу ж пішла на могилу доньки. Уже не відчувала радості звільнення, лише порожнечу. Вона наче скам’яніла, просиділа біля вікна весь день, втративши лік часу. Що тепер для неї час? Чи важливо, котра зараз година і коли настане завтра, якщо всередині порожньо? Нема сил навіть на вовче виття — забрала порожнеча, поглинула все, до останньої краплинки. Навіть у полоні жили в ній і надія, і кохання, і радість. Усе вмерло разом з донечкою, залишилось у промерзлій могилі, поруч з Іванкою. Світ за вікном жив своїм життям, кудись поспішали люди, радіючи та сумуючи, сподіваючись та розчаровуючись, але вони — в іншому житті. А її життя скінчилося, бо людина жива доти, поки відчуває. Позаду — родинне щастя, маленькі діти, тісна квартира, надії на краще майбутнє. Усе поглинула безодня, темна, жахлива.

Життя виявилося занадто жорстоким. Навіщо їй було дарувати щастя материнства? Можливість прикласти дитину до грудей, не спати ночами біля дитячого ліжка, радіти першій посмішці, несміливому кроку, проводжати до школи і мріяти про майбутнє? Лише для того, щоб обірвати все по живому, так жорстоко, в одну мить? Робота, робота, робота. Мізерна зарплатня, яку вона вважала достойною, не дозволяла ані добре жити, ані харчуватися, не вистачало на відпочинок. А ще була мрія купити Генику власне житло. Скільки років вона тішила себе такою мрією? Багато. А в той самий час спливало її життя, проходило повз неї, а вона, не помічаючи, пливла за течією, тішачи себе нездійсненними мріями. Іванна більше часу проводила з бабусею, ніж із мамою. Здавалося, так зручно: дитина доглянута, нагодована, тож можна працювати по дві зміни. Гадала, що їхня родина в кращому становищі, ніж багато інших сімей, де не було бабусь, а у дитсадки черги на кілька років. Так жили і живуть багато родин, знімають квартири, навіть без надії колись її придбати, гадаючи, що й так щасливі. А в той самий час спливає непомітно їхнє життя. Від самого народження людини починається зворотний відлік, і кожен прожитий день наближає її до смерті.

Чи думала вона про це, коли дихала отруйними хімічними речовинами на заводі, полишивши доньку вдома зі свекрухою? Звичайно, що ні. В той час, коли мусила бути зі своєю дитиною, вона працювала, а смерть уже потирала руки, спостерігаючи за Іванкою. Можливо, все склалося б інакше, якби вона проводила більше часу з донькою. Можна було б не лише нагодувати дівчинку та вдягнути, а й виховати по-іншому. Тоді б Іванка не піддалася ворожій агітації, не пішла б воювати і була б поруч.

Жахлива несправедливість життя. Та що тепер дорікати, коли сама проґавила дитину і тому винна в її гибелі. Як з цим жити? І чи варто? Не повинні діти відходити в інший світ раніше від своїх батьків — такий закон природи, але життя жорстоке і непередбачуване. Її тіло живе, а душа померла. Марно Вадим намагався до неї заговорити, а мати плакала. Байдуже. Ніхто не зможе зрозуміти матір, яка втратила свою дитину, хіба що така сама жінка. І раптом заплакало небо дощем. Потічки сліз на шибці розмили силуети за вікном. Настя тяжко зітхнула. Навіть небо ридало, а вона не мала сліз.