Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
Є жінки, кров яких закипає при перших звуках бойового маршу. І вони не бачать себе ніде, крім як на полі бою. Абсолютно логічно, що така жінка принесе на війні набагато більше користі, ніж загнаний туди насильно мужчина — «ботанік». Кожна особистість — індивідуальна. Є чоловіки, які просто не відчувають у собі здатності боротися — не тільки за фізичними, а й за моральними якостями особистості. Чоловіки, які не здатні воювати, але можуть бути корисними для соціуму — працювати вченими, професорами, виробниками чогось корисного, бути просто чесними підприємцями, на податки і добровільні пожертвування яких справжні солдати можуть воювати й захищати спокій країни. Нерозумно когось засуджувати за їхні особистісні якості. Так само, як і перешкоджати комусь у реалізації його особистих якостей на підставі такої графи, як гендерна приналежність. Аміна інколи ловить себе на думці, що воліла б народитися чоловіком. Але часом настільки важко боротися з дискримінацією, бо чоловікам набагато простіше домогтися більшого і з меншими втратами. Втім Аміна і сама, зазвичай, досягає поставлених цілей. Головне — це наполегливість, прагнення і впевненість у своїх силах. Аміна вірить у долю, своє призначення і в те, що їй судилося бути саме жіночої статі. Мабуть, у цьому є певна мудрість і визнання долі.
І хоча залишатися на війні красивою важко, особливо коли сидиш в окопі місяць чи більше, як жінка, Аміна бачить красу в усьому. Так, буває гарний бій. Є красива зброя. На війні багато красивого як у прямому, так і в переносному сенсі. Наприклад, красива фронтова дружба. Непривабливі тільки такі обов’язкові умови війни, як окопний бруд, поранення, смерть, загибель, байдужість держави. На війні, як і всюди, є щось красиве, а щось не дуже. На війні немає місця для хобі, але і в мирному житті Аміна сконцентрована на певній меті, повністю занурюється в її здійснення та реалізацію. Як тільки досягнута одна мета, Аміна відразу переключається на іншу. Жінка вважає, якщо занадто активно займатися різними справами, це відволікає від основного завдання. Для неї важливе повне занурення в ту чи іншу справу.
Війна — це теж життя. Частина життя, яка потім мало кого «відпускає». Щось запам’ятовується більше, щось — менше. Аміна згадує моменти, пов’язані з бойовими виходами. Адже саме в такі миті всі почуття людини загострюються під впливом адреналіну й інших гормонів активної дії. Саме такі моменти залишаються і карбуються в пам’яті.
«Найбільше мені запам’ятався тривалий вихід у тили противника холодної пізньої осені. Тоді ще був живий Іса Мунаєв. Ми вийшли великою групою разом із одним підрозділом розвідки ЗСУ. Вихід тривав близько доби. Висунулися вночі. Заночували в лісосмузі. Вранці повідомили нашій артилерії координати ворожого блокпоста, до якого наосліп ті ніяк не могли дістатися. Фактично, «викликали вогонь у свій бік», а потім спостерігали з височини за знищенням цього блокпоста. Видовище було не гірше, ніж у якомусь фільмі, тільки наживо ще гарніше виглядало. А найважчими для мене спогадами залишаються ті, які пов’язані з загибеллю нашого командира Іси Мунаєва. Той тиждень, коли шукали його тіло, що залишилося під обстрілами у сірій зоні при виході з Дебальцевого, для мене досі, як у тумані, але при цьому один із найболючіших спогадів. Є й такі моменти, про які до цього часу розповідати не можна, зважаючи на гриф «секретно». Я пишаюся тією чи іншою причетністю до таких операцій, трохи шкода, звичайно, що не можна навіть натякати на свою причетність до них», — розповідає Аміна.
Головним стрижнем для Аміни завжди залишається віра — міцна і непохитна. Саме віра для Аміни стала монолітом її життя. Аміна часто спостерігала і дивувалася, як люди, які не вірили у потойбічне життя і справедливе продовження, відчайдушно ризикували і навіть ішли на смерть. Аміна не уявляє, як можна жити без віри. «…Віра в Єдиного Бога, в Його Ангелів, в Його Книги, в Його Посланників, у Судний день, у визначення Долі, і Віра в те, що все гарне та погане — від Аллаха», — твердить Аміна.