Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
Перш за все треба роздягнути й уважно оглянути пораненого. Інколи поранення є неочевидними, у результаті чого солдати можуть померти або втратити багато крові. Так, одного разу вдалося знайти два безкровні входи, які пробили легені бійця. Але хлопцю вдалося врятувати життя. Все більше і більше кілометрів залишається за плечима у «Вітерця», все більше і більше мозолів натирає Галина на своїх жіночих долонях, стискаючи кермо карети «швидкої допомоги». Так судилося, що спортивні екіпажі жінка змінила на карету «швидкої допомоги». Чи могло бути інакше?
У перший рік війни всі екіпажі «швидкої допомоги» чергували на фронті по два місяці, але з часом стали повертатися на ротацію кожні два тижні. Люди не витримували усього того страхіття та божевілля, яке було навколо. Занадто багато поранень, занадто багато крові, жорстокості й смертей. Інколи здавалося, що смерть перемагає, посміхаючись, а інколи, регочучи страшно і голосно. Галя чула той страшний гучний регіт, який стояв під Дебальцевим, коли плакали дорослі чоловіки, коли сотні поранених пішки йшли обморожені й скривавлені, контужені й хворі, не знаючи дороги, не маючи їжі й надії. А медики, наче сонечкі, снували туди-сюди, не зупиняючись, цілодобово ризикуючи власним життям. Водії вижимали з карет «швидкої допомоги» все, що могли. Автомобілі разом із медиками рятували життя, вивозили поранених із поля бою.
Галина часто розмовляє з автомобілями, наче з живими створіннями, просить їх потерпіти, почекати, довезти, доїхати. І вони терпіли, чекали, якимось фантастичним чином захищали медиків від куль, а потім зупинялися назавжди від несумісних для їх функціонування поламок і пошкоджень вже не на лінії вогню. Не витримували навіть їхні сталеві серця.
Інколи навіть собі Галя не може сказати: «Все буде добре». Виникає бажання закрити двері, вимкнути телефон і зникнути на день, на два, на місяць, назавжди. Але нові сили знаходяться. Телефонують бійці, й Галя чує у слухавці:
«Ти нам потрібна!»
«Ти врятувала моє життя!»
«Приїзди з екіпажем, окрім тебе, у нас немає нікого».
Такі слова є найкращою нагородою. Галя повертається туди, де вона потрібна, де на неї чекають. Там, на Сході, у небезпеці жінка почувається впевнено. Скажена, а водночас неймовірна, вона знає кожний поворот кривавих доріг Сходу. Орієнтується у цій місцевості вже краще, ніж у рідному Києві.
Статус усіх лікарів «Вітерця» не підтверджений владою, не підтриманий державою. Медики-волонтери на свій страх і ризик відправляються у пекло Сходу, щоб допомагати пораненим. Анестезіологи, гінекологи, хірурги під час відпустки за власний рахунок приїздять у зону АТО, аби зробити свій внесок у Перемогу. І хоча кожного разу їх відкрито попереджають про небезпеку і незахищеність, медики продовжують приїздити на чергування.
Кілька років Галя мріє про відпустку, а ще краще — про подорож, куди вона разом із рідними обов’язково поїде після війни. Рідні та кохані, сонце та море — більше нікого і нічого. Обійми і підтримка рідних — це єдине, про що мріє кожний боєць на фронті. Щоб вдома знайти не лише чисту білизну, а й підтримку і розуміння своєї власної сім’ї, друзів, знайомих. Бо часто, повернувшись із пекла, колишній воїн знаходить пекло і вдома, у рідному місті. Й тоді настає той момент, коли йому хочеться повернутися назад на передову, туди, де правда, туди, де смерть. Рідним не завжди вдається почути той тихий поклик, який лунає з серця кожного колишнього солдата, побратими якого залишилися там, на полі бою, під уламками Донецького аеропорту, на Савур-Могилі чи під Дебальцевим.
Чи можна знову жити колишнім життям? Як колись, пити вино, посміхатися і кохатися, коли безліч твоїх побратимів залишилися назавжди там, звідки ніхто не повертається? Ні, він не хворий, він не травмований, є всі кінцівки, є очі. Зовнішньо він такий, як усі, але от ставляться до нього, наче до хворого, коли він прокидається з криком уночі, біжить кудись ногами по ліжку чи хапає руками повітря, нервово здригається, коли чує на вулиці різкий звук вихлопної труби автомобіля. «Звідти» вже ніхто не повертається колишнім. І на плечі рідних та близьких лягає не менша відповідальність, аніж на медиків на полі бою. Але єдиними ліками може бути кохання, витримка і сильні обійми життя. У той самий момент, коли міцний воїн уже готовий здатися і зламатися, його єдиною підтримкою мають стати лагідні обійми та підтримка близьких людей.