Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9501-5
- Жанр: История
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Другий том «Від першого до другого ‘‘Мінська’’» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» висвітлює події з вересня 2014 року до 20 лютого 2015 року.
На думку Аміни, життя — це випробування, іспит, за результатами якого кожен отримає свій розрахунок. Ніщо не буде втрачено. І за все — за добро і зло доведеться відповідати. Тому завдання кожного в цьому житті — зробити якомога більше хорошого, корисного і Богоугодного. Смерть — це логічне завершення. Перехід із одного життя в інше. Цей перехід неминучий. Тож нерозумно намагатися його наблизити, відстрочити або уникнути, наприклад, проявляючи малодушність і боягузтво. Як істинна мусульманка, Аміна вірить у те, що кожне покарання має свою причину, і в те, що у кожного є свій кінець: як, коли, чому. Якщо людині судилося загинути, то вона піде в розквіті сил, молодості та здоров’я. А якщо судилося померти від старості, то навіть у найжорстокіших боях людина залишиться у безпеці. Цього не знає ніхто, і все, що необхідно, — це чинити правильно в цьому житті. Але, звичайно, загинути на полі бою — найбільше благо для кожного глибоко віруючого.
P. S. Книга «Жінка війни» у видавництві. Чекаю на верстку. Традиційно моніторю стрічку новин на Фейсбуці. Раптом... страшна трагедія... Перечитую знову і знову. Важко повірити в те, що написано. Заходжу на всі можливі інформаційні ресурси, яким можна довіряти. Всі пишуть про одне: Аміни більше немає. Їхнє з Адамом авто розстріляли. Ціною власного життя Аміна врятувала коханого. Та, якою захоплювалися. Та, котра врятувала сотні тисяч життів. Та, яка ніколи не боялася ризикувати власним життям. Та, котра йшла назустріч стальним вітрам війни. Та, яка не зламалася. Та, яку не змогли перемогти у відкритому бою. Та, яку вбили підступно. Відкритого прощання з нею не було. Її поховали за мусульманським звичаєм. Для сотень тисяч врятованих і захоплених її мужністю вона залишається живою — як символ Жінки-Борця, Жінки-Героїні. Вона надихатиме на подвиги й боротьбу в ім’я незалежності двох держав — України та Ічкерії.
«Мужність не дається напрокат».
Ліна Костенко
До початку заїзду лишалися лічені хвилини. Повітря тремтіло від адреналіну. Здавалося, що почне плавитися асфальт, таким жаром дихав навколишній простір. Швидкість, боротьба і перемога разом із сорока вісьмома екіпажами вишикувалися на старті. Всі до єдиного учасники були чоловіками — сильними і впевненими. І серед них лише одна жінка — Галя. З короткою зачіскою, у червоному комбінезоні по фігурі — Галя була схожа на недосвідченого юнака. Автомобілі парами стартували на свої короткі 400 метрів. Для когось вони мали стати щасливими і тріумфальними, а хтось повинен був проковтнути гірку правду поразки. Всюди клацали фотокамери, учасники позували і вихвалялися. На Галю та її спортивну «мазду» особливо ніхто не звертав уваги. Вона хвилювалася, для її сталевого напарника це було перше справжнє випробування. У скронях монотонно вистукувала одна єдина фраза інструктора: «У короткому заїзді головне — це набрати швидкість і переключати передачі, не втрачаючи швидкості».
Стартувала Галя разом із восьмикратним чемпіоном. Три, два, один… Повітря розірвали вихлопи спортивних труб, хмара пилу змішалася з вигуками вболівальників. Коли розсіявся стартовий туман, Галя зрозуміла, що їде сама. У голові пролетіла прикра думка: «Як же я повільно їду, а як швидко пройшов дистанцію мій суперник!»
Але яким же було здивування дівчини, коли на фініші вона зрозуміла, що прийшла першою. Галю, як переможницю, оголошували аж три рази, а вона все ніяк не могла повірити, що то дійсно була її перемога. Коло журналістів оточило Галю, не відпускаючи її. Авжеж, вона стала не тільки єдиною жінкою-учасницею змагань, а й переможницею.
Із того моменту минуло вже багато років, але до цього часу він приємним спогадом пробігає у пам’яті. Така стрімка юність вилилася у не менш швидке хобі. З легкої руки свого знайомого Галя почала професійно займатися автоспортом, була учасницею і переможницею багатьох авторалі. Жінка інтуїтивно відчувала автомобіль, прислухаючись до звуків його сталевого серця. Кожен автомобіль Галя вважала живим організмом, розмовляла з ним, ділилася думками, а він віддячував їй черговою перемогою. Зі зростанням швидкості автомобіля посилювалися увага і відповідальність Галини. Гонки не були лише адреналіновим допінгом, для неї то була особлива гра. Кожен рух ставав спокійним і вивіреним, Галя керувала автомобілем впевнено й безпечно. Жінка ризикувала, лише знаючи, що переможе. Інколи і сама не розуміла, як так природньо вона зливалася з металевим напарником, як і чому відчувала його й упевнено керувала.