Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
— Я не знаю. І не глузую з тебе.
Марґарет Айзенгарт рвучко обхопила його за шию. Її шкіра була сухою і такою гарячою, що здавалося, ніби її лихоманить Вона наблизила свої неспокійні губи до його вуха, і Роландові здалося, ніби він відчуває запах кожного кошмару, які переслідували її відтоді, як вона вирішила покинути свій народ заради великого скотаря Кальї Брин Стерджис.
— Я бачила, як ти вчора ввечері балакав з Хенчиком, — тихо сказала вона. — Ти ж бачитимешся з ним ще, правда?
Роланд кивнув, заціпенівши від її хватки. Її сили. Від легких подмухів дихання, що лоскотали йому вухо. Невже глибоко в кожній людині, у кожній жінці, як ця, сидів божевільний?
— Добре. Чудово. Скажи йому, що Марґарет з Клану Червоної Стежини добре живеться з її чоловіком-язичником, еге ж, добре. — Її пальці на його шиї стислися ще сильніше. — Скажи йому, що вона ні про що не шкодує! Зробиш це для мене.
— Так, жінко, якщо ти цього хочеш.
Вона вихопила тарілку з його руки, не боячись її смертоносного леза. Здавалося, тримаючи її в руках, вона заспокоювалася. Глянула на нього очима, в яких стояли непролиті сльози.
— Ти говорив з моїм батьком про печеру? Про Печеру дверей?
Роланд кивнув.
— Чим ми поплатимося за твій прихід, смертоносний чоловіче зі зброєю?
До них підійшов Айзенгарт. Він непевно подивився на дружину, яка заради нього терпіла вигнання і зневагу свого народу. Тієї миті здавалося, що вона не впізнає його.
— Я виконую волю ка, — сказав Роланд.
— Ка! — закричала вона, і її верхня губа піднялася догори. Вишкір перетворив її гарне обличчя на огидну гримасу. Якби її зараз бачили хлопці, вони б злякалися. — Кожен баламут ним виправдовується! Засунь його собі в дупу зі своїм лайном!
— Я виконую волю ка. І ти чинитимеш так само, — повторив Роланд.
Вона дивилася на нього, наче не розуміючи. Роланд узяв гарячу руку, що вхопила його за потилицю, і стис, міцно, але не до болю.
— І ти чинитимеш так само.
Вона подивилася йому у вічі й опустила погляд.
— Еге ж, — пробурмотіла. — Ох, так, всі ми так чинитимемо. — Вона наважилася підвести на нього погляд. — Ти перекажеш Хенчику мої слова?
— Так, жінко, перекажу.
На подвір'ї, огорнутому сутінками, було тихо, лише віддалені звуки села порушували мовчанку. Ковбої досі стояли, прихилившись до загороди. Роланд легким кроком пішов до них.
— Доброго вечора, хлопці.
— Надіюся, в тебе все добре, — відповів один і торкнувся пальцями чола.
— Хай у вас буде ще краще, — побажав Роланд. — Місус кидала тарілку, добре кидала, ге?
— Як спасибі сказати, — погодився інший. — Місус ще ого-го.
— Ого-го, — кивнув Роланд. — А знаєте, що я вам скажу, хлопці? Перекинуся з вами слівцем, як-то кажуть.
Вони подивилися на нього насторожено.
Роланд підвів очі й усміхнувся до неба. Потім знову подивився на ковбоїв.
— Будьмо чесними. Вам, певно, схочеться потеревенити про це. Розповісти всім, що тут побачили.
Вони досі недовірливо зиркали на нього, не бажаючи визнавати очевидне.
— Бодай словом прохопіться — і я вас усіх уб'ю, — сказав Роланд. — Затямили?
Айзенгарт поклав йому на плече руку.
— Роланде, я певен…
Не обертаючись до нього, стрілець скинув його руку з плеча.
— Я питаю, затямили?
Вони закивали.
— Повірили, що мої слова — не порожній звук?
Вони знову закивали. Вигляд у них був переляканий, задоволено відзначив про себе Роланд. Правильно робили, що боялися.
— Я кажу спасибі.
— Кажу спасибі, — повторив один з ковбоїв. На лобі в нього проступив піт.
— Еге ж, — додав другий.
— Спасибі велике-велике, — сказав третій і нервово сплюнув довжелезний струмінь тютюну.
Айзенгарт спробував ще раз.
— Роланде, послухай, прошу…
Але Роланд не слухав. Його голова просвітліла від думок. Зненацька він дуже чітко уявив собі, яким буде їхній план дій. Принаймні план дій на цьому боці.
— Де робот? — спитав він у господаря ранчо.
— Енді? Думаю, пішов на кухню з хлопцями.
— Добре! У тебе тут є якийсь кабінет? — Він кивнув у бік комори.
— Еге ж.
— Ходімо туди. Ти, я і твоя жінка.
— Я хотів би відвести її в дім, — сказав Айзенгарт. «Я волію забрати її куди завгодно, аби подалі від тебе», — прочитав Роланд у його погляді.
— Наша розмова буде недовгою, — сказав Роланд. І не збрехав. Він уже побачив усе, що йому було потрібно.
У кабінеті був лише один стілець — біля столу. На нього сіла Маргарет. Айзенгарт примостився на ослінчику. Роланд присів навпочіпки, спершись спиною об стіну. Перед собою він тримав відкритий кошіль. Він уже показав їм карту двійнят. Айзенгарт не одразу збагнув, на що хотів звернути їхню увагу стрілець (можливо, й досі не до кінця розумів), але жінка зрозуміла все. Не дивно, що вона не залишилася з манні, подумав Роланд. Манні були мирним народом. А Марґарет Айзенгарт — ні. В усякому разі, якщо ближче з нею познайомитися, це ставало очевидним.