Людина без властивостей. Том I

Моосбруґер і в свої великі часи не звертав аніякісінької уваги на голоси й видіння — він міркував. І називав це тому таким словом, що воно завжди справляло на нього враження. Міркував він краще, ніж решта людей, позаяк міркував зовні й усередині. У ньому міркувалося всупереч його волі. Він казав, що дістає вже готові думки. І хоч він не втрачав і спокійної своєї чоловічої статечности, хвилювали його й найменші дрібниці, як це буває з жінкою, коли груди в неї набрякають від молока. Його думки текли тоді, мов струмок, до якого вливаються сотні менших струмочків, через порослий буйною травою луг. І ось Моосбруґер, похнюпивши голову, дивився на дерево в себе поміж пальцями. «Тут білочку люди називають кішка-дубовичка, — пригадалось йому. — Та спробуй-но по-серйозному, з поважним виглядом сказати «кішка-надубниця»! Усі глипнуть на тебе так, неначе на маневрах посеред стрільби холостими зненацька розлігся справжній постріл! А ось у Гесені кажуть «лисиця-деревниця». Чоловік бувалий про такі речі знає». А психіатри від цікавости й подиву аж роти роззявляли, коли показували Моосбруґерові кольорову картинку з білочкою, а він їм відповідав: «Це, мабуть, лисиця чи, либонь, заєць; а може, й кішка або щось таке». Тоді вони щоразу хутко перепитували його: «А скільки буде, як до чотирнадцятьох додати ще чотирнадцять?» І він статечно відповідав: «Десь так двадцять вісім — сорок». Оце «десь так» збивало їх з пантелику, і Моосбруґер через те всміхався. Адже це зовсім просто; він теж знає, що коли ступиш чотирнадцять кроків, а тоді ще чотирнадцять, то загалом пройдеш двадцять вісім, але хто сказав, що саме там і треба спинятись?! Моосбруґерів погляд ковзає ще трохи далі, як у людини, котра дісталася на гребінь пагорба на тлі неба й тепер бачить, що за цим гребенем стримлять іще багато таких самих. І коли кішка-дубовичка — не кішка й не лисиця, а зуби в неї не гострі, а такі, як у зайця, що його пожирає лисиця, то не треба в цьому так скрупульозно копирсатись, вона ж бо якось з усього цього стулена й скаче по деревах. Власний досвід і переконання підказували Моосбруґерові: ніщо не можна розглядати окремо від решти, позаяк усе чіпляється одне за одне. І в його житті теж траплялося вже так, що він казав якій-небудь дівчині: «Ваші трояндові вуста-пелюсточки!», а слова ці раптом тріщали по швах, і виходило щось дуже прикре: обличчя робилося сірим, наче земля, якою стелиться туман, а на високому стовбурі яскріла троянда; такої хвилини спокуса схопити ножа й відтяти її або штрикнути, щоб вона повернулася знов на обличчя, ставала просто нестерпною. Певна річ, Моосбруґер не завжди хапався відразу за ножа; він робив це лише в тому разі, коли інакше в нього нічого не виходило. Зазвичай він якраз і застосував усю свою велетенську силу, щоб не дати світові розпастися.