Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Прочая древняя литература » Людина без властивостей. Том I
Людина без властивостей. Том I - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Людина без властивостей. Том I

Электронная книга - «Людина без властивостей. Том I». Краткое содержание книги:

У літературі ім’я австрійця Роберта Музіля (1880-1942) стоїть в одному ряду з іменами француза Марселя Пруста, ірландця Джеймса Джойса, американця Вільяма Фолкнера й інших таких вершин світової класики й новаторів прози. Роман «Людина без властивостей», який автор писав усе своє життя і який тепер перекладено понад тридцятьма мовами світу, дає широку панораму життя Австрії й усієї Європи напередодні першої світової війни, малює картину – нерідко гротесково-сатиричну – суспільних розчарувань і моральних пошуків у тогочасних реаліях.
1 ... 138 139 140 141 142 143 144 145 146 ... 202
Перейти на страницу:

Сила, яка там, за тюремними мурами, натужно втискує, стягуючись, кожну людину з її зарозумілістю в масу решти плоті, тут, під дахом виправного закладу, була, попри сувору дисципліну, трохи м’якіша, бо кожен жив очікуванням, а живе ставлення людей одне до одного, хай навіть грубе й різке, пригашувала тінь нереальности. На розслаблення, що настало після боротьби в судовій залі, реаґував увесь міцний організм Моосбруґера. Сам він здавався собі розхитаним зубом. Усе тіло в нього свербіло. Він почувався зараженим і жалюгідним. То була жалісна, ніжно-нервова надчутливість, що іноді на нього находила; жінка, яка заварила йому цю кашу й пішла в сиру землю, ввижалася йому грубою, злою баберою, а сам він проти неї здавався собі хлопчиком. А загалом невдоволеним Моосбруґен усе ж таки не був; багато чого йому підказувало, що він тут — велике цабе, і це йому імпонувало. Приємне було навіть соціальне забезпечення, належне всім без винятку в’язням. Відколи вони скоїли провину, держава мусила їх годувати, мити, одягати й дбати про їхню роботу, здоров’я, їхні книжки і їхній спів, хоча доти ніколи цього не робила. Така увага, хоча й сувора, тішила Моосбруґера, як малого хлопчика, котрому пощастило змусити матір ним клопотатися, нехай і зі злістю; але він не хотів, щоб ця увага тривала надто довго; думка про те, що смертельну покару йому замінять довічним ув’язненням або знов переведуть його до психіатричної лікарні, будила в ньому той опір, який ми відчуваємо, коли всі наші зусилля позбутися життя знов і знов повертають нас до тих самих ненависних життєвих обставин. Моосбруґер знав, що його захисник домагається перегляду справи й що його, Моосбруґера, мають іще раз оглянути медичні експерти, однак поклав собі встигнути виступити з протестом проти цього й наполягти на тому, щоб його вбили.

У тому, що його смерть має бути гідна такого чоловіка, як він, Моосбруґер не мав сумніву, позаяк його життя було боротьбою за його право. В камері-одиночці він розмірковував про те, що таке право. Відповісти на це запитання він не міг. Але це було те, чого його все життя незаконно позбавляли. Тієї хвилини, коли він про це думав, почуття його набухали. Язик його спинався й починав рухатись, мов жеребець у церемоніальному марші, — так вишукано язик прагнув висловитись. «Право, — міркував Моосбруґер повільно-повільно, намагаючись визначити це поняття, й міркував так, немовби з кимось розмовляв, — право — це коли не вчиняєш несправедливости або чогось у цьому дусі, чи не так?» І раптом йому сяйнула думка: «Право — це закон». Так і є; його право — це його закон! Він кинув погляд на своє дерев’яне лігво, збираючись сісти, неквапно обернувся, зробив марну спробу підсунути ближче пригвинчені до підлоги нари й нарешті повільно сів. Його позбавили його ж таки закону! Він пригадав господиню, в якої мешкав у свої шістнадцять років. Йому приснилося, що на череві в нього набухає щось холодне, згодом воно зникло в його тілі, він закричав, упав з нар, а другого ранку все тіло було наче побите. А одного разу такі, як він, спомагачі на будівництві сказали йому, що коли показати жінці кулака так, щоб великий палець трохи виглядав з-між середнього і вказівного, то вона, мовляв, не встоїть; усі вони нібито вже випробували це на собі. Йому одразу й памороки забило; коли він уявляв собі таку картину, земля вислизала йому з-під ніг, голова на в’язах починала перехняблюватись — одне слово, з ним коїлося щось трішечки неприродне й не зовсім безпечне. «Господине, — сказав він, — я хочу зробити вам одну приємність…» Вони були самі, жінка поглянула йому в очі, щось у них, видно, прочитала й відповіла: «Ану геть мені з кухні!» Тоді він показав їй кулака з великим пальцем, що виглядав з-поміж середнього і вказівного. Але це чарування подіяло лише наполовину; господиня побагровіла й притьмом — він навіть не встиг відскочити — з’їздила йому по пиці дерев’яною ложкою, яку саме тримала в руці; до нього дійшло це аж тоді, коли губи йому заюшила кров. Але цю мить він добре запам’ятав, тому що кров раптом повернула назад, потекла вгору й піднялася поверх очей; він кинувся на ту кремезну бабегу, яка так ганебно його скривдила, нагодився господар, і все, що відбувалося від цієї хвилини до тієї, коли він, Моосбруґер, похитуючись на ногах, опинився на вулиці, а вслід за ним полетіли його манатки, було так, немовби шматували на клапті велику червону ганчірку. Так висміяли й побили його закон, і Моосбруґер знов пустився блукати світом. Та хіба знайдеш закон на дорозі?! Усі жінки вже були чиїмось законом, і всі яблука, й усі нічліги; а жандарми й дільничні судді були гірші, ніж собаки.

1 ... 138 139 140 141 142 143 144 145 146 ... 202
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)