Людина без властивостей. Том I

І коли це минало не відразу, в душу Моосбруґерові закрадався острах. Спробуй-но зі зв’язаними руками стати на вулиці й подивитись, як там поводяться люди! Усвідомлення того, що його язик чи щось сховане в ньому, Моосбруґерові, ще глибше немовби схоплене клеєм, сповнювало його жалюгідною непевністю, яку він цілими днями намагався приховувати. Але потім раптово наставала різка, можна навіть сказати, нечутна межа. Зненацька віяло холодом. Або в повітрі, просто перед ним, з’являлася величезна куля і влітала йому в груди. І ту ж мить він щось відчував у собі, в очах, на губах чи в м’язах на обличчі; все довкола починало стискатися, чорніти, й, коли будинки лягали на дерева, з кущів вискакували начебто кілька кішок і кидалися навтікача. Тривало це всього-на-всього одну секунду — і такий стан минав.

Отоді, власне, й починався той час, про який усі вони намагалися що-небудь довідатись і про який раз у раз заводили балачки. Вони закидали йому чортибатьказна-що, а сам він пригадував той свій стан, на жаль, дуже туманно, лише його загальний сенс. Бо ті періоди й були самим сенсом! Тривали вони іноді кілька хвилин, іноді — навіть кілька днів, а декотрі переходили в наступні, подібні, й затягувалися на цілі місяці. Можна почати з цих, бо вони простіші, і їх збагне, на думку Моосбруґера, навіть суддя; тоді Моосбруґер чув голоси, або музику, або повів вітру і якесь дзижчання, а також свист і гуркіт чи стрілянину, грім, сміх, вигуки, розмови й перешепт. Це долинало звідусюди; воно було в стінах, у повітрі, в одязі й у самому його тілі. Він мав таке враження, ніби носив це, поки воно мовчало, в собі; а щойно вихопившись назовні, воно ховалося в будь-чому довкола, але щоразу теж десь зовсім неподалік. Коли він працював, голоси зверталися до нього здебільшого уривчастими словами й короткими фразами, вони критикували його й сварили, а коли він про щось міркував, то самі висловлювали його думку, перше ніж зробити це встигав він, або підступно заявляли протилежне тому, що хотів сказати він. Моосбруґера просто сміх розбирав, коли за це його намагалися оголосити хворим; сам він обходився з тими голосами й видіннями не інакше, ніж із мавпами. Його тішило спостерігати й слухати те, що вони вичворяли; це було незрівнянно прекрасніше, ніж оті його власні думки, важкі й тягучі; та коли вони надто вже йому дозоляли, він починав злитись, і в цьому не було, зрештою, нічого дивного. До всього, що про нього казали, Моосбруґер завжди прислухався дуже уважно, а тому знав: це називають галюцинаціями, й погоджувався з твердженням, нібито у здатності до галюцинацій полягає його перевага перед тими, хто такої здатности не має; адже він і бачив багато чого такого, чого решта людей не бачать, — мальовничих краєвидів, страшних звірів; але цьому, на його думку, надавали надто великого значення, а коли перебування в котрійсь із психіатричних лікарень надто вже йому набридало, він, не довго думаючи, заявляв, що просто махлює. Розумники питали в нього, чи гучні ті голоси; глузду в цьому запитанні було як кіт наплакав: звісно, іноді те, що він чув, гуркотіло, мов грім, а часом то було просто тихесеньке шепотіння. Так само й біль, що інколи його діймав, бував і нестерпним, і ледве відчутним, як плід уяви. Важливо не це. Нерідко Моосбруґер не міг достоту описати того, що бачив, чув або відчував, проте знав, що то було. Часом воно проступало дуже невиразно; видіння приходили ззовні, однак проблиск спостережливости водночас підказував йому, що йдуть вони все ж таки з нього самого. Важливо те, що абсолютно не важливо, де саме щось перебуває — зовні чи всередині; у становищі Моосбруґера це було, мов чиста вода обабіч прозорої скляної стіни.