Людина без властивостей. Том I

Тим часом Моосбруґер влаштовувався, як міг, у своїй новій в’язниці. Тільки-но зачинилася брама, на нього гаркнули. Коли він обурився, йому, наскільки він пригадує, погрозили дати лупки. Його запроторили до камери-одиночки. На прогулянку у дворі виводили в кайданках, і наглядачі не спускали з нього очей. Його обстригли, хоч присуд іще не набув чинности, — нібито, щоб зміряти зріст. Намилили смердючим рідким милом — буцімто задля дезінфекції. Волоцюга він був тертий і знав, що з ним чинять незаконно, але за залізною брамою постояти за свою честь не дуже легко. З ним робили тут, що хотіли. Він зажадав, щоб його відвели до начальника в’язниці, й поскаржився. Начальник змушений був визнати, що дещо таки не відповідає інструкції, але це — не покара, додав він, а застережний захід. Моосбруґер поскаржився тюремному священикові; але то був добрий старий чоловік, чия дружня турбота про душу мала ту задавнену ваду, що перед сексуальними злочинами вона виявлялася безпомічною. З осторогою в тілі він сахався цих злочинів, хоч вони до нього ніколи й не наближались, і навіть злякався того, що Моосбруґер своїм чесним виглядом викликав у ньому слабеньке особисте співчуття; священик послав Моосбруґера до тюремного лікаря, а сам, як і в решті таких випадків, лише звернувся з уклінним благанням до Всевишнього, не вдаючись у жодні подробиці й промовляючи про сум’яття земного буття у вельми загальних рисах, отож про Моосбруґера в його молитві йшлося не більшою мірою, ніж про вільнодумців та безвірників. Але тюремний лікар сказав Моосбруґерові: усе, на що той нарікає, — не таке вже, мовляв, і страшне, по-дружньому ляснув його по потилиці й хоч умри не схотів уникати в подробиці скарги, бо це, якщо слушно зрозумів Моосбруґер, мовляв, зайве, поки на запитання — хворий він чи симулює, не дала відповіді медична експертиза. Ошаленілий Моосбруґер здогадувався, що всі вони казали так, як їм було вигідно, і що саме ці відмовки й давали їм силу обходитися з ним так, як вони хотіли. Він мав властиве простим людям відчуття, що освіченим треба відрізати язика. Він дивився в рубцювате лікареве обличчя, у висхле зсередини священикове, у строго вичепурене канцелярське начальника в’язниці, бачив, як кожне з них по-своєму дивиться в його обличчя, і в усіх тих обличчях проглядало щось недосяжне для нього, але спільне їм усім, що все життя було йому ворогом.