Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Про все це оповідалося у знайденому мною щоденнику, там були всі ці приховані натяки і таємниці історії про істот із лихим оком, яких серед ночі бачили у вікнах або на безлюдних узліссях. Щось же перестріло мого предка на темній рівнинній дорозі, щось же залишило відмітини від рогів на його грудях і схожих на мавпячі пазурів на спині; а коли на землі шукали сліди, то знайшли відбитки роздвоєних копит і лап, які дуже віддалено нагадували людські ноги. Один кінний поштар розповів, що якось бачив, як уже згаданий старий біг полем, гукаючи жахливу істоту, яка у світлі тьмяного передсвітанкового місяця вистрибом тікала геть через Медоу-Хілл, і багато хто вірив у цю історію. Також достеменно відомо про дивні розмови, які точилися однієї ночі у 1710 році, коли бездітного, злиденного діда поховали у склепі за його власним домом, біля того самого надгробка без написів. Двері на горище вирішили не відмикати, а просто залишили будинок у тому ж стані — страшним і порожнім. Коли звідти долинали голоси, люди здригалися і перешіптувались, покладаючи надії на міцність замка на дверях горища. Надії зникли, коли у парафіяльний дім прийшов жах, не залишивши там нікого живим чи неушкодженим. З роками легенди й самі потьмяніли, і підозрюю, якщо істота там колись і жила, то вже давно мала померти. Але страх і далі жив у пам’яті — ще більший через те, що все це трималось у великій таємниці.
Поки я оповідав, мій любий Ментон притих, і я побачив, що мої слова глибоко його вразили. Він не засміявся, коли я зупинився, щоб перевести подих, а доволі серйозно почав розпитувати про хлопчину, що збожеволів у 1793 році, ставши прототипом героя мого оповідання. Я розповів йому, чому хлопцю довелось піти у той покинутий будинок, який усі оминали, додавши, що це насправді може його зацікавити, оскільки він вірить, що на вікнах можуть лишатися відображення обличь тих, хто довго біля них перебував. Власне, через оповідки про істоту, яку бачили у вікнах, хлопець пішов поглянути зсередини на вікна того жахливого горища і з несамовитими криками вибіг із будинку.
Під час моєї розповіді Ментон сидів у задумі, але поступово повернувся до свого скептичного настрою. Для продовження дискусії він навіть припустив, що якесь надприродне чудовисько справді існувало, але нагадав, що навіть найзловісніша патологія природи не обов’язково є невимовною, тобто такою, яку не можна описати з погляду науки. Я оцінив його критичність і наполегливість, тож додав ще кілька переказів, почутих мною від літніх людей. Ці пізніші легенди про привидів, пояснив я, оповідають про з’яви набагато жахливіші, аніж будь-яка можлива органічна форма; з’яви велетенських звіроподібних потвор, іноді вловимих зором, а іноді — лише дотиком, які безмісячними ночами линули до старого будинку, до склепу за ним, до могили, де поруч із плитою без напису проросло молоде деревце. Я не знаю, чи правда те, що ці примари, як подейкують, душили і шматували людей, але загалом вони мали свій досить вражаючий вплив; їх до смерті боялися місцеві старожили, хоча два останні покоління уже призабули, про що, власне, йшлося. І нарешті, якщо вже поглянути на це питання з естетичного боку, згадавши, якого жахливого і гротескного вигляду набувають духовні еманації людей, то який логічний опис зможе нам передати настільки незвичну і безформну мерзоту, як примару жахливої, потворної перверсії, яка й сама є гидотним богохульством супроти природи? Породжена мертвим розумом химерного жаху, хіба вона не є втіленням бридкої і жахливої істинності насправді жахливого невимовного?
Було вже, мабуть, дуже пізно. Якийсь кажан безгучно промайнув повз мене і, гадаю, зачепив Ментона, бо, хоч я його й не бачив, усе ж відчув, як він замахнувся рукою. Ментон запитав:
— А той будинок з вікном на горищі — він і досі стоїть, так само покинутий?
— Авжеж, — відповів я. — Я його бачив.
— А ти там щось знайшов — на горищі чи ще десь?
— Там під карнизом лежали якісь кістки. Може, саме їх і побачив хлопець — якщо він був дуже вразливий, не треба було жодних відображень у шибках, аби його налякати. І якщо всі вони належали одній істоті, то це мало бути просто неймовірно потворне чудовисько. Для мене було блюзнірством залишити ці кістки на білому світі, тож я повернувся з мішком і переніс їх до гробниці за будинком. Там був отвір, у який я їх і вкинув. Тільки не дивися на мене як на ідіота — бачив би ти той череп! У нього були чотиридюймові роги, але обличчя і щелепи — ніби у нас з тобою.