Людина біжить над прірвою

Іван Павлович Багряний (Лозов’ягін) народився 19 вересня 1906 року (за старим стилем) у м. Охтирка Сумської (колишньої Полтавської) області в сім’ї маляра. Мати майбутнього письменника Євдокія Іванівна Кривуша походила із заможного селянського роду з села Куземин біля Охтирки. В сім’ї, окрім Івана, виховувались також син Федір і дочка Єлизавета.

До школи Івась пішов шестирічним і, оскільки розмовляв українською і лічив, як навчила мати, теж по-українськи, в російській церковно-приходській школі в Охтирці хлопчикові приклеїли тавро «мазепинєць». З 1916 до 1918 рр. вчився у вищій початковій школі, потім — в Охтирській ремісничій, з якої перевівся в Крас-нопільську художньо-керамічну школу, де набував фаху маляра й гончара. Жилося майбутньому письменникові в цей час дуже тяжко. Пізніше він згадував, що уже десятирічним тривожився проблемою хліба насущного і заробляв його своїми руками.

У 14-річному віці Іван став свідком жорстокої розправи чекістів із його 92-літнім дідусем та дядьком, чия безневинна смерть вразила хлопця.

«Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її...

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (мого дадька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьбі — в 1917-1918 роках — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу. Другого мого дядька, що врятувався тоді від смерті втечею, пізніше заарештували і без суду заслали на Соловки на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув. Пізніше тими самими шляхами пішов і я, і вся моя родина»1.

Закінчивши у 1922 р. Краснопільську художньо-керамічну школу, Іван, рятуючись він голоду, який викосив у 20-х роках півтора мільйона людей, вирушив на Донбас. У 1922-1926 рр. викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, у друкарні, мандрував по Криму, Кубані, редагував у Кам’янці-Подільському місцеву газету. В 1924 р. стає членом бюро Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг».