Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
«Я буду вмирати, та поки моє серце в мені, я буду шукати шляхів до іншого серця, сповнений великої віри в неспалиму купину людської любови, дружби й братерства — братерства приречених на великі страждання, але й на велику, на безумну радість — радість тріюмфу над смертю, над злом, над чадом вічної тьми й загибелі...»
«Я буду вмирати, та поки мій розум у мені, я буду змагатись, я буду квапитись, я буду прагнути збагнути глибини великої тайни...»
— Слухай, — каже хтось раптом єхидно і впоперек. — Облиш ти свою «пісню пісень». Це все дурниця. Людина — жалюгідне створіння, і їй нема чого гордитися собою. Звідки ж у тебе ця гордість? Ти-от гордився навіть родом. А чим там гордитися, га? Подумаєш!.. Ти кожного разу починаєш розмову зі слів, що твій батько був каменяр а чи тесля. Ну й що ж?..
Це говорить професор. Соломон? Так і не так. Це там, у столиці, в тюрмі говорив так один інший «Соломон», педант, і цинік, і резонер-філософ. Але в той же час це ніби й той же самий Соломон, колишній Максимів учитель і «приятель».
Вони ніби лежать у тісноті на запльованій тюремній підлозі. З Максимом поруч сидить Санько Печенізький, бандит-ре-цидивіст — копія, а може, й рідний брат того розбійника, що висів поруч із Христом, розіп’ятий на колоді. Санько любовно гортає Біблію, якої ніколи не читав і досі навіть і в руках не тримав, бо був неписьменний. Він лише знав про неї і любив завжди слухати, як Максим читав з пам’яти «Пісню Пісень» Соломона (справжнього!). Він аж стенався від зворушення та все просив почитати знову й знову тую «Пісню Пісень», ніжно голубить книгу своєю розбійницькою рукою й каже, як це він говорив завжди, замріяно, зворушено;
— Чудесна книга... Яка книга!!. Хто ж... Хто ж написав оцю дивну, оцю чудесну книгу?
— Ага, ага! — підхоплює «Соломон» тріюмфально, злорадно. — Хто написав?! Ти-от пишаєшся... А хто написав оцю «Книгу книг»?!
— Не знаю... — каже Максим задумано. — Не знаю... В кожнім разі не професори й книжники, всі на купу складені... — І враз повертає голову до «Соломона» й каже йому в саму душу:
— Її написали пастухи, професоре. Чи ви зрозуміли? Пастухи! Так само, як перше житло — колиску для Христа, Сина Божого, і ясла зробив тесля. Йосип, тесля, професоре! Чи ви зрозуміли?..
«Соломон» закипає ревнивою злобою, сипле цитатами, архівними довідками, датами, іменами всесвітніх мудреців, і філософів, і царів... Але все ж таки не може спростувати ані факту, що Біблію — книгу, всіх книг — написали пастухи, а не академіки, ані факту, що ясла для Христа зробив тесля, як і факту, що Христос народився все-таки не в богословській академії, а в родині того ж таки теслі... Та «Соломон» був філософ, через те він у всеозброєнні цитат та «логіки мислення» насідав на Максима, збиваючи з ніг, бо хотів вибити його монументальну душу геть з рівноваги, з рейок, на яких вона стояла:
— Так, так! Він зробив ясла... Але ж він зробив і хрест, на якому Христа розп’яли! Ага!
— Так. Але ж він зробив — витесав з мармуру й гріб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки і щоб він воскрес... І витесав потім, і викував, і вимурував усі хрести й всякі споруди — цей тесля, цей каменяр, цей робітник, робучий людський геній. Геній будування й творчости... І збудував хату для вас, щоб ви могли в ній виплодитись, і захиститись, і отаким от мудрим могли вирости... Нарешті, він і надрукував цю Біблію... Він намалював ікони й образ самого Бога... І він таки створив і дав душу людству — дав йому шедеври мистецтва й техніки... Все це він — цей робучий людський геній!
— Він зробив тюрму! Ось цю! — кричав «Соломон». — Він збудував каземати! Він поробив гармати, й танки, й бомби... всі знаряддя смерти й насильства!.. Ага!
Максим посміхається й каже тихо, але з фанатичною переконаністю:
— То нічого. Людську душу, творчу душу того теслі, не можна ані замкнути в тюрму, ані вбити її з гармат...
І блідне лице «Соломона», туманіє, розпливається. Лише Санько-бандит ще якийсь час тримає в руках Біблію. Але й він зникає помалу...
Настає тиша. А в тій тиші його, Максимів, голос, доганяючи «Соломона» й Санька, десь здалеку-здалеку й повільно вимовляє:
— Ось чому я завжди... починаю розмову... з гордих слів... що мій батько... був каменяр... а чи тесля!..
Ті слова завмирають. Тонуть у сліпучій мерехкотняві.
Нікого.
Лиш біла велетенська скрижаль мерехтить сліпуче, а на ній вогневіє, кимсь написана, нова Пісня Пісень, і перший псалом її вогненне скапує словами:
«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя...»