Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Але ж такий підхід («суд вважає»), коли суд відмовляється пояснювати, у який саме спосіб, якими інтелектуальними шляхами він дійшов відповідного висновку, сьогодні має кваліфікуватись як відмова у правосудді. Сторона звертається до суду. Свої позовні вимоги чи заперечення на позов вона обґрунтовує посиланням на певне нормативне положення, а суд спростовує це обґрунтування тим, що він вважає, що це нормативне положення до спірних правовідносин не застосовується, а застосовується інше. Суд зобов’язаний пояснити, чому саме одна норма підлягає застосуванню, а інша — ні. Немає таких пояснень — немає і правосуддя. У даному випадку суд врахував норму, яка логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги». Суд інтуїтивно відчував наявність у цьому законодавчому положенні норми, відповідно до якої споживач не несе іншої відповідальності, ніж та, що встановлена цим положенням. Але виявляти цю норму як окрему поряд з текстуально закріпленою в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» правовою нормою не став, бо він і не зміг би на рівні інтелекту, а не інтуїції, вирішити колізію між правовою нормою, яка логічно закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, і правовою нормою, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 625 ЦК.

Інший спосіб ігнорування висновку від протилежного у судовій практиці полягає у прямому запереченні бездоганного з точки зору логіки людського мислення факту, що за допомогою такого висновку виявляються правові норми. На підтвердження цієї думки можна послатись на опрацьовану судами правову позицію, згідно якої Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», не поширюється на правовідносини, в яких позикодавцем не є фінансова установа чи суб’єкт підприємницької діяльності—фізична особа, що отримала в силу прямої вказівки закону право надавати фінансові послуги. Уже преамбула цього Закону не давала підстави для такого висновку, не говорячи про інші, більш конкретні його положення. Так, ч. 3 ст. 5 названого Закону встановлює, що надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа. Звідси випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена у наведеному законодавчому положенні правова норма, згідно якої інші особи права надавати фінансові кредити за рахунок залучених коштів не мають. Це — повноцінна правова норма, що поширюється на відносини, у яких фінансові установи участі не беруть. Унаслідок наявності у нормативному положенні, що встановлює цю норму, слова «лише» вона здатна на рівних конкурувати з іншими правовими нормами. Отже, ч. 3 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює правову норму, яка забороняє будь-яким особам, крім тих, що названі у цій частині, надавати фінансові кредити, що є різновидом позики, за рахунок залучених коштів. Ураховуючи цю правову норму не можна стверджувати, що цей Закон не поширюється на відносини щодо надання позики юридичним особами, що не мають статусу фінансової установи, та суб’єктами підприємницької діяльності — фізичними особами, яким прямою вказівкою закону не надане право здійснювати підприємницьку діяльність на ринках фінансових послуг.