Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Оце б собi кiлька таких насiнин дiстати. Для дослiдiв! – загорiлись очi в Дмитра.
– Не дiстанеш! – рiшуче запевнив Варивон. – У нього зерна було трошки. Частину висiяв, а частину роздав агрономам i рiльникам-агротехнiкам.
– А може щось таки залишилося? – з надiєю поглянув на товариша.
– Не вiддасть же вiн тобi останнє.
– Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку змiняє?
– Про грошi – i не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча навряд: не схоче розлучитися з найбiльшим скарбом. Та й зажимистий трохи цей Навроцький.
– Уже всi справки навiв?
– Та ще не всi.
– Ех, Варивоне, задав ти менi задачу. Вредний, кажеш, дядько?
– Трохи на тебе схожий! Ну, пора менi в дорогу. Що тобi привезти?
– Заскоч в книгарню – може щось нове є. Лисенка, Лисенка попошукай! В журнали не полiнуйся заглянути – чи нема де його статтi. Iнтересно пише… широко думає чоловiк.
– Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаскає. Широке поле, нас бачить… Ще тобi чого?
– Привезеш з села трохи вiвса, того, що з вiвсюгом.
– Вiвсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, – зразу брикати почнеш, – ожив Варивон. – Чи трiєрувати думаєш?
– Думаю.
– У лiкарнi? – засмiявся.
– У лiкарнi.
Варивон вийшов надвiр, в задумi насвистуючи якусь мелодiю. «Чортiв Горицвiт! дуже просто – вiзьме i найде спосiб, як очистити овес од вiвсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його, значить, зробити?» – зручно прилiг на сани, i добрi конi понесли його в широкi iскристi далi зимового надвечiр'я.
Село здалеку зустрiло Варивона веселим гомоном i смiхом: на широку, перерiзану мiсячним стовпом ковзалку висипала молодь. Пiд ковзанами шипiв i попискував лiд, з пагорбка однi за одними летiли гомiнкi санчата, шаленим коловоротом мчало фургало, i увесь прозорий вечiр зачаровано кружляв навколо рум'яної юностi. Утiкаючи вiд хлопцiв, на берег зi смiхом вибiгло кiлька дiвчат.
– Варивон Iванович! – раптом пiзнала одна свого бригадира.
– Варивон Iванович! Варивон Iванович! – загомонiло навколо, басовито обiзвалась луна, i молодь кинулась на греблю. Не добiгаючи до Варивона, три ланкових, мов по командi, вирiвнялись в одну лiнiю i гордовито, задьористо попливли легкому бiлоруському танцi «Бульба». Ось вони зiгнулись, начеб сапаючи картоплю, молодцювате стрепенулись i почали обмотувати живою вервечкою хлопцiв та дiвчат, збиваючи їх у тiсний клубок. Величезний кущ живої «бульби» докружляв до свого бригадира i весело розсипався на греблi.
– Спасибi нашiй бульбi, що так рясно зародила, бо воно, конєшно, тому що, що ж на сьогоднiшнiй день, – пiдвiвся на санях Варивон i став у позу розгубленого оратора.
Хтось передчасно пирснув, але парубочий кулак обережно зупинив нетерплячого.
Варивон дiловито прокашлявся, оглянув усiх i серйозно продовжував:
– Воно рiч, з одного боку, все-таки така, постiльки по-скiльки, позаяк взагалi зокрема i частково, бо часто-густо трапляється, зустрiчається сеє, теє, другеє i сяк-так; ну, але, з другого боку, начебто нiчого, та, власне кажучи, мало говорячи, на цьому можна й кiнчати…
Гребля заколивалась од смiху.
– Варивоне Iвановичу, пiслязавтра репетицiя буде?
– Аякже! Тiльки в лiсi проведемо.
– Оце добре! – усмiхнулась Степанида Сергiєнко, сподiваючись, що за словами Варивона Iвановича криється якийсь жарт.
– Репетицiя в лiсi! – загомонiло навкруг.
– Точно. Таку репетицiю влаштуємо, що урожаєм запахне: будемо возити хворост для снiгозатримування.
– Варивоне Iвановичу, попередити всiх їздових? – виступив наперед Леонiд Сергiєнко.
– Усiх, Льоню, особливо горицвiтiвських: сам знаєш – хворий бригадир. А дiвчатам треба буде мати плести. Да такi красивi, як придане. Чи ви тiльки танцювати та ковзатись умiєте? – жартiвливо нагримав на своїх ланкових.
– Ми i їсти вмiємо, – прибiднюючись, лукаво вiдповiли тi. – В свого бригадира науку проходили.
– А-а-а! Тодi я за нашi дiла не боюсь. Ну, летiть, зозулi, на коток.
Приїхавши додому, Варивон розшукав комiрника, i пiзнього вечора обсiє пiшли до зерносховища.
– Чого ти таку нетерплячку пореш? – обурювався дорогою комiрник, якому Варивон навiть повечеряти не дав.
– Важливе завдання є. Поки що це секрет. Але завдання державного характеру.
– Державного характеру? – зразу подобрiшало перепечене морозом зморшкувате обличчя.
Дома Варивон висипав на стiл насiння i довго розглядав зерна вiвса i вiвсюга.