Велика рiдня

– О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тiльки обличчя, значить, i посинiло, i пожовтiло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синицi в лiси приїжджав: усякими кольорами розрисовуєшся. Ну, та тобi ж не на весiлля iти. Як воно чуєш себе? – Варивон у широкому халатi тепер схожий на присадкуватий рухливий дзвiн.

– Нiчого. Серце тiльки часто болить, товаришу iнiцiаторе.

– Це менi слово бiльше подобається, нiж Бульба чи Фальстаф. А ти, значить, не звертай уваги на серце i бережи здоров'я. Да, – раптом поважнiє Варивон. – Крупозне запалення – це не жарти. Недаром кажуть: риба i зайцi заведуть у старцi. Вони i до смертi можуть завести… Ех, Дмитре, яких я вчора менькiв наловив. Розумiєш, найшли собi схованку внизу бiля гатки, де млин стоїть. Там я їх i накрив. Наловив, iду додому i дивуюсь: чого радостi на душi нема? То, бувало, як спiймаю щось путяще, аж затанцюю. А це – i менькiв повно, а веселостi нiякої. Сiв собi, задумався: що воно за знак питання? I зрозумiв: тебе нема.

– Багато наловив? – запитав подобрiлим голосом.

– Пудiв iз два, – рiшуче мотнув головою Варивон. Дмитро засмiявся.

– Не вiриш? Ну, може на яке кiло менше.

– А по правдi?

– З пуд спiймав.

– В пудовi ж скiльки фунтiв було?

– Скiльки! Не знаєш, скiльки? – хотiв обуритися Варивон, але передумав i пiдморгнув: – Скiльки не було, а нам би до чарки хватило.

– Отак би ти й давно сказав.

– А тобi й шкода, коли чоловiк щось лишнє прибавить? Скупий ти, Дмитре, як одноосiбник. Це i серце в тебе, певне, вiд скупостi болить.

– Ой, хвалько нещасний. Ти скажи: як у нас iз снiгозатримуванням? Тiльки правду кажи, – допитливо поглянув на товариша.

– Казали тато, поганувато. Непривичнi колгоспники до цього дiла.

– Так i знав, що ти нiчого не зробиш, – розсердився Дмитро. – Секретар райпарткому, Марков, навiдувався до мене, питався про це. Сказав йому, що в тебе робота кипить. От вона й кипить. Меньки киплять. За ними i чаркою часу не було. Марков снiгозатримуванням iнтересується, партiя про це говорить, хоче, щоб такi тюхтiї, як ти, хлiб їли, а вони за меньками свiту не бачать.

– Чого ти кип'ятишся, значить? – здивовано подивився на Дмитра.

– Знаю чого. Потiм, як ударить засуха, i ти закип'ятишся, застрибаєш, як твiй меньок на сковородi. Та пiзно буде. Ти бачиш, як сонце уже сяє? Чуєш, як воно пахне? От вдихни повiтря на вiдсоннi.

– По-весняному, – погодився Варивон.

– По-весняному, по-весняному, – перекривив Дмитро. – Щуки вже скоро почнуть нереститися, i знову декому з бригадирiв не до снiгозатримання буде. Нi, будь вона неладна ця лiкарня, завтра ж випишуся iз неї, – кривлячись i крекчучи, пiдвiвся iз лiжка i опустив босi ноги на долiвку.

– Сказився чоловiк. Завтра я нашi бригади до останнього чоловiка на ноги поставлю. За три днi поле покриємо хворостом. Чуєш ти, чорте розмальований! Та лягай ти, красеню, в лiжко, бо вже зеленiти починаєш, мов жаба болотяна. Як з тобою Югина живе – нiяк толком не доберу? Я думаю вiд тебе i камiнна фiгура на другий би день утекла. А я дурний iще мiркував з хлопцями, щоб тебе на голову колгоспу як-небудь обрати.